Читать «Елементал» онлайн - страница 33

Це, звичайно, була не Хеда. Я звів погляд на Мусу, який уже стояв поруч, - він так зціпив зуби, що ворухнулися його кам’яні вилиці.

Я відразу впізнав Хедину кімнату. Тут ще лишилося її дихання, запах її тіла, я ловив його ніздрями, як пес, що має взяти слід. Але щось мені заважало. Щось чаїлося в цьому повітрі геть невловиме, стихія, яка доторкнулася тільки до мого нутра.

- Саїде, - звернувся Муса до того, що лежав горілиць здивований. - Що я скажу твоїй матері?

Моєю втіхою було тільки те, що не я навів їх на Хеду. Її схопили до моєї появи на лісничівці, хоч, можливо, мій приїзд примусив когось поспішати.

- Не розумію… Нічого не розумію, - уже вкотре повторював Русланбек Гулієв після того, як ми повернулись на дачу і Муса забив йому памороки страшною звісткою. - Це справа рук фіскалів*.

Але ж навіщо така жорстокість? Боже…

- Не знаю, чиїх рук це справа, але без своїх тут також не обійшлося, - сказав Муса.

- Кого це - своїх? - скинувся Русланбек. - Кого ти маєш на увазі?

- Чеченців, не нас же із вами.

- Я думаю, що це зробили кацапчі**. Чеченці викрали б її без крови, - сказав Русланбек. - І тоді ще можна було б сподіватись на викуп. А так… - Він знову схилив голову. - Нічого не розумію. Як вони могли дізнатися, де її шукати?

- Тому я й кажу, що тут замішані свої, - стояв на своєму Муса. - За гроші дехто піде на все.

- Ми маємо справу з людьми чинхойського тейпу, - сказав Русланбек. - Це неможливо.

- Можливо, - вперся Муса. - Справа тільки в сумі.

- Ти що, справді не віриш чинхойцям?

- Я вірю тільки Аллаху… І ще вам.

- Ну, годі, - не сприйняв Русланбек його лестощів. - Залиш нас удвох, поговоримо потім.

Муса ледь помітно вклонився і вийшов.

- Нічого не розумію… - Русланбек поди вився на мене. - Ви щось можете сказати з цього приводу?

____________

* Від ФСК.

** Різуни (тюрк.).

- Тільки те, що Хеду треба знайти.

- Де? - зробив він рачині очі. - У Таїланді* чи в Москві?

- Не має значення, - сказав я. - Земля маленька. - І що ви пропонуєте?

- Поки що я чекаю ваших пропозицій.

- Боюсь, що вам доведеться повернутися самому. Прикро, але що зробиш? Обставини змінилися. - І раптом він затулив долонею очі і майже схлипнув. - Хедо, дівчинко наша, що я скажу її…

- Не бійтеся. Я сам не поїду.

- На що ви сподіваєтеся?

- На вас. Мені сказали, що на вас можна покластися. Хіба ні?

Русланбек знітився. Потім сказав:

- Ви стороння людина, пане… пане… - Ґренуй, - підказав я.

- Пане Ґренуй… І багато чого не розумієте, що тут відбувається. Після… після Джохара все буде інакше. Навіть війна ця буде не такою.

Люди змінюють не тільки свої обличчя плас тичними операціями, але й міняють душі, імена, віру, переконання. Ви думаєте, я сам не знаю того, що казав тут Муса? Але…

- Але з того й почнемо, - сказав я.

- З чого?

- Ви зробите мені паспорт.