Читать «Елементал» онлайн - страница 36

А в коридорі кроки майже не чутні, і в двері також ніби миша шкрябнула. Я відчиняю їх, беру її обличчя в долоні, цілую в рот, який відкри вається, наче мушля. Ми не гаємо часу на зайві балачки, але й поспіх нам ні до чого: я роздягаю її поволі, вдихаючи запах білизни, а вона заплющує очі, ніби соромиться того, що її трусики зовсім мокрі. Насправді ж вона радіє цьому, як і все живе, що виділяє вологу, радіє, що її ще одна стулена мушля готова задо вольнити спрагу. Я беру в рот її налитий сосок, чую, як із нього струмує у мене молоко її ба жання, і те молоко напуває у моїй грудній клітці мертвий мінерал, який ось ось оживе.

- Тільки не в мене… - шепоче Рита, але я вже зраджую її, у моїх обіймах вже зовсім інша, та, що останнім часом не йде з моїх думок, хоч я її ніколи не бачив увіч. Хеда. Це дивне ім’я вміщує в собі незбагненний код, я ним зазомбований, цим ім’ям, я ним заворожений і заклятий.

Все. Я вже за інерцією злегенька цілую її у губи. Як приємно після цього запалити товсту сиґарету «Gitanes» і, вслухаючись у смак тютюну, ні про що не думати.

- Ну?.. - Її голос просочується у моє без дум’я. - І коли ж ми з тобою зустрічалися?

- Ти не згадала?

- Я хочу це почути від тебе.

- У попередньому житті, - кажу я. - Тоді я тебе дуже любив. Ми з тобою жили в Брюсселі.

Вечорами ти пекла мені дуже смачні французькі булочки.

Цього їй достатньо, щоб трохи помовчати.

Хеда. Т а м, у її кімнаті на лісничівці, у тому повітрі, яким вона ще недавно дихала, я також відчув щось таке невиразно далеке, що могло зринути тільки десь із попереднього життя. Це таке відчуття, яке іноді прокидається в тобі у незнайомій місцині і нашіптує, що ти колись уже був тут, хоч знаєш: ніколи. Це як запах кавуна у морозному повітрі… як німий подзвін у непро никній тиші…

Але я думаю, що якщо ми й мали попередні життя, то в іншій личині. Я міг бути, приміром, тобою, Рито, а ти - мною. Тому нам так легко обмінюватися тілами, цими недовговічними оболонками, які є вмістилищами вічних стихій.

Не душ, Рито, не духу, як кажуть Коран і Біблія, а саме стихій, що ширяють світом у пошуках своєї оболонки, підстерігають її навіть в оцьому ліжку, сподіваючись, що наші з тобою, Рито, клітини з’єднаються і дадуть котрійсь із них життя.

- Хто ти? - раптом питає вона.

- Твій друг, - кажу я.

Соски на її грудях посвітлішали і змаліли, але від того не менш зворушливі. Дві родзинки з пришерхлого винограду.

- Якщо тобі треба, ти можеш іще зали шитися. Вранці моя зміна закінчується, але я все влаштую.

- Тільки заради тебе, Рито.

Вона підводиться і схиляється наді мною так, що її грона лоскочуть мої груди.

- Не обманюй, будь ласка. Бо я тобі зараз його відкушу.

- Кого? - запитую я.

- Брехунця, - каже Рита. І дві виноградинки скочуються вниз моїм животом.

- Радий бачити вас, пане… пане… - Ґренуй, - підказую я.

- Ні, - похитав він головою, - не Ґренуй.