Читать «Елементал» онлайн - страница 34

- Який паспорт?

- Громадянина Росії. Інгушетія ж, здається, поки що входить до складу Росії? Взавтра я сфотографуюся, а решту вам буде зробити нескладно, правда ж, Русланбек Ахметович?

_____________________________________

* До Таїланду еміґрував молодший син Джохара Дудаєва.

- І що далі?

- Думаю, тим часом хоч щось та з’ясується.

Якщо ви дуже захочете - дуже дуже, то дещо ми знатимемо вже взавтра. Я передам через водія своє фото, і ви зробите мені «липу».

Домовились?

- Ви шайтан, пане Ґренуй, - сказав він. - Але я вам теж не який небудь шахрай, щоб займатися підробкою документів. Ви отримаєте справдешній паспорт зі справжньою печаткою Республіки Інгушетія. Виданий у паспортному столі.

- Я в цьому не сумнівався. А тепер нехай ваш водій підкине мене до ресторану «Рояль».

Ресторан уже зачинявся - було близько одинадцятої вечора, але я й не думав там розсі датися. Мені принесли з буфету шмат печеної яловичини, пляшку «Ахтамару», того сього, все це гарненько запакували, і я прийшов до готелю, коли двері там також уже взяли на скобу.

- Ну ви й вечеряєте, - сказала франзоля. - Я думала, що вас затримали без документів.

- А що, у вас комендантська година?

- Майже. - Вона знов накинула на дверні ручки скобу.

- Не хвилюйтеся. Я подзвонив із пошти, і мені передадуть документи. А вечеряти… без вас я не міг. Зайдете? - я показав на пакунок.

- Ну що ви, я ж на роботі.

- Думаєте, хтось приб’ється вночі?

- Не думаю, але я тут не сама.

- Рито, - сказав я, зчитуючи її ім’я з бейджика візитівки на схвильованих грудях. - Так ви ніколи не дізнаєтеся, де ми з вами зустрічалися.

- Облиште, - сказала вона. - Цього ніколи не було.

Біля кутиків її очей зібралися «гусячі лапки» - Рита була старшою, ніж видалася мені спочатку.

- Я чекатиму на вас, - сказав я і пішов у свій номер.

У «люксі» все було на місці, сюди не захо дила навіть прибиральниця. «Сміт і Вессон» спочивав у боковій кишені саквояжа.

Я сполоснув під краном готельну склянку і налив собі коньяку. Будь здоровий, пане Ґренуй, живи поки живеться. Минуло трохи більше до би, як ти вилузався з літака в аеропорту Ма хачкали, а здається - місяць. І після всього, що ти побачив, пане Ґренуй, тебе ще тягне на жінок?

Так, саме після того… Саме після того, як я надивлюся на кров і розбризканий мозок, на білі кістки, що стирчать з понівечених трупів, мені хочеться жити. Не так, щоб дуже, але я не проти. Жінки - це все таки найкращі і най відкритіші істоти, в чиє єство ти можеш про никнути найглибше, в чиї груди ти й сам можеш підкинути своє зозулине яйце. І найстрашніше, що я бачив у цьому житті, - це коли в Конґо біля Мвенги повстанці закопали живцем де сятьох повій. Решта все дрібниці. Я люблю по вій і якби був жінкою, то теж, либонь, став би повією. Але я чоловік і люблю воювати, бо це справжня чоловіча робота, за яку, крім усього, непогано платять. Це єдине місце, де я потріб ний. Там я був ніким.

Коли вирвався з фільтраційного табору і дістався додому, то застав свого батька з мітлою в руках, він так само замітав подвір’я, і наша хата від того осіла в ще глибшу яму. Люди й далі не отримували зарплатні і ходили на роботу, а вечорами їм вимикали світло, щоб вони не могли читати, писати й малювати, щоб не дивилися телевізор і рано лягали спати, аби виспані йшли на роботу. І тільки я один цілими днями лежав у ліжку з котиком Барсиком і дивився у стелю, вслухався у Барсикове тепло, коли він калачиком скручувався у мене на грудях, і з жахом розумів, що це єдина істота, яку я люблю й поважаю і за образу якої можу вбити без’язикого смерда.