Читать «Елементал» онлайн - страница 31

- Його немає. Щось передати?

- Та ні, я все перешлю поштою в Комісію Народних зборів*.

- Спробуйте передзвонити через півгодини.

- Добре, дякую.

Я спустився в хол і запитав у франзолі, де в них можна гарно повечеряти.

___________________

*Парламент Інгушетії.

- У ресторані «Рояль», - сказала вона.

Ну от, ще один атрибут європейської сто лиці.

- Там що, грають на роялі? - спитав я.

Вона дуже мило мені всміхнулася, розказала, як знайти королівський ресторан, та я, звиайно, пішов до пошти, де мене мали зустріти через півгодини після телефонної розмови.

Скромна зелена «сімка» із затемненим склом зупинилася навпроти пошти секунда в секунду, я сів на заднє сидіння, і водій, крім якого в салоні не було більш нікого, відразу рушив.

За всю дорогу він не обмовився жодним сло вом, хоч їхали ми хвилин сорок, і я також мовчав, позираючи то в бокове, то в заднє вікно, як той кіт, що його везуть невідомо куди. Ми виїхали за місто, де починалися гори, я помітив, що від нас не відстає ще одне авто, але з того, як мій водій спокійно позирав у дзеркальце заднього огляду, зрозумів, що то свої.

Ми в’їхали в дачну зону, поминувши «цег лину» дорожнього знака, й завернули на сам шитову алею, яка вела вже прямо до такої роз кішної хоромини, що сумніву не лишалося: це була вілла одного із Русланів. Обіч в’їзної брами стояла буда вартівня, черговий пропустив нас на подвір’я, де біля входу в хоромину стовбичив ще один кам’янолиций джигіт. Він і провів мене до господаря - літнього сивого чоловіка, який, вітаючись, на знак особливої поваги простяг обидві руки.

- Як доїхали?

- Доїхав, - сказав я.

Ми сіли у затишній віталенці біля такого столу, до якого не доскочив би жоден «Royal», але Русланбек Ахметович ні до чого не до торкнувся.

- Ви не зважайте на мене, - сказав він. - Я, чесно зізнаюся, трохи хвилююся. Ця дівчинка дуже дорога для нас.

Ще б пак, подумав я, тільки мені одному обіцяно півмільйона франків.

- Це треба було зробити давно, - він дивився на мене так, ніби просив вибачення. - Не знаю, про що вони думали раніше. Ви… Як мені краще вас називати? - Ґренуй*, - сказав я.

- Як? - Ґре - нуй!

- Гарно. Дуже милозвучне ім’я. Так от, пане Ґренуй, не знаю, як можна було таку дитину досі тримати… там.

- Дитину? - повів я бровою.

- Так, їй дев’ятнадцять років, але вона ще зовсім дитина. Я навіть боюся… гм… як це краще сказати. Я хочу, щоб вона трохи звикла до вас, перш ніж вирушати в такий світ. Хеда вразлива дівчинка…

- Хеда? Її звуть Хеда?

- Хіба ви не знали? - здивувався він.

- Для мене це не має ніякого значення, - сказав я. - Для мене головне, щоб з її голівки не впала жодна волосина. Де вона зараз?

- Ви туди поїдете, пане Ґренуй. Ви поїдете з нашими людьми прямо зараз. Місце надійне.

Я хочу, щоб ви там побули, поки… Ви вже зна єте, коли буде літак?

- Днями, - сказав я.

_________________

* Grenouill - жаба (фр.)

- Чудово! Хеда трохи звикне до вас. Вона про все знає. А я триматиму з вами зв’язок через Мусу.

Він знов простягнув мені обидві руки: ох, ця східна солодкава чемність.