Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 68

— Ви коли будете виконувати мій наказ? Коли вирушите в Трошу?

— Коли захочу, — жартував Волох.

— Та ви думаєте підлягати мені чи не думаєте? Чи для вас ніяка влада не існує?

— Покинь, Василю. Яка ти в біса влада! Тебе вже ніхто не слухає. Я вже наказів з десять твоїх не виконав, а ти мене ще й досі на шибеницю не потяг. Якби ти був владою, то повісив би давно не одного, а так тебе повісять, їй-бо повісять.

В. Тютюнник, видно, хвилювався. Волох помітив, що зробив нетактовність, і виправився:

— Я жартую. Завтра. або післязавтра піду з Любара. Тільки дещо одержу для своїх хлопців. Як ще даш грошей, то піду аж на Полтавщину, а то сидітиму в Любарі.

В. Тютюнник щось обіцаа доти. Отамани пішли, Ще перед тим Волох мав розмову зі мною. Він нерекомувай мене, що коли ми визнаємо і заведемо в себе «ради», то росіяни допоможуть нам організувати нашу армію. Ця армій мала забезпечити, як думав Волох, незалежність України. Мене не можна було переконати, бо я вже з досвіду знав, що Москва знищить українську армію в самому зародку. Треба сказати, правда, що й той час ширші кола інтелігенції не мали би нічого проти організації української армії під червоним прапором. Тільки непевність, що росіяни знищать все, не давши піднятися на ноги, утримувала від небезпечною експерименту При тому забували, що «радянських» симпатій у нашого населений давно вже не було.

Я доповів Н Тютюннику, що міг би силою примусити виконати наказ командарма Потрібний був би тільки відповідний наказ. Він схопився за мою пропозицію і попросив мене якнайшвидше вирушити з Мацієвичів, перейти на схід від Любара, а по шляху через Любар ліквідувати «тріумвірат»; для нього обіцяв підготувати відповідний наказ. Свою поведінку з «отаманом» він пояснював тим, що в Любарі не було жодної надійної частини, а він не знав, чи хто з командуючих фронтовими частинами згодиться «ліквідувать Волоха». Тому В. Тютюнник намагайся «політично» висунути Волоха з товаришами із Любара.

2 грудня Київська дивізія вирушила з Мацієвичів, але не дійшла за один день до Любара (люди і коні брели по коліна в багні) і заночувала в с. Северинах. Уночі з 2 на 1 грудня я довідався про події в Любарі. Передав мені якийсь урядовець, що з переляку втік з Любара під час стрілянини. Він розповів, що Петлюру й уряд заарештував Волох, а можливо, їх уже й розстріляно. Волох виступив з більшовицькими закликами.

Раненько я вирушив з дивізією до Любара, бажаючи захопити Волоха несподівано. Близько 12 год, 3 грудня дивізія вже була під Любаром. У таких випадках ніякі переговори недопустимі — треба карати безоглядно. На дивізію а надіявся цілком. Однак «отамани», дізнавшись про моє наближення, утекли зі своїми військами у район, зайнятий червоними росіянами. З ними пішла і Волинська Революційна Рада, Ще тільки вчора м.

Любар було центром аж трьох Всеукраїнських політичних центрів, бо Волинська Революційна Рада й себе оголосила Всеукраїнською Революційною Радою, а сьогодні не було ніякої влади. Після півдня 3 грудня населення Любара бачило, як знову марширували вулицями війська з розпущеними синьо-жовтими прапорами та ще й з музикою. Вистроївши дивізію на міській площі, я коротко поінформував про події і наказав розташовуватися. За Волохом пішла розвідка. У Любарі ніхто не знав, що саме скоїлося, але я все-таки довілався, що Волох нікого не розстрілював. Навіть говорили, що «Петлюра в один бік поїхав, а Волох — у другий», Усі мусили бути живі, хоч і не зовсім здорові від переляку.