Читать «Довга ніч над Сунжею» онлайн - страница 57

— Звідки такі відомості?

— Надійшли нові дані. Він, виявляється, воював у Афганістані, причому, досить давно… Звідси оця патологічна ненависть до мусульман.

— Він буде працювати, як камікадзе! — буркнув я. — Хай йому всячина… догралися ми!..

Мурат довго мовчав.

— Як не крути, а все це походить від нас, — нарешті сказав він. — Ми випустили його з рук і тепер повинні знешкодити. Існують всі підстави гадати, що він справиться з цим замахом.

— Коротше, я мушу їхати в Грозний! — обірвав я його.

— Ти? — здивувався Мурат.

— А хто ж іще? Прихоплю з собою цього янкі… врешті, це його робота, правда ж? Хай працює… а я буду страхувати. Врешті, я розбираюсь в тій обстановці, знаю канали, якими можна проникнути в місто, та й самих чеченців знаю теж… Але треба діяти — день чи два, і цей вовк добереться до самісінького горла!

— Взагалі, для тебе і в «Тартарі» вистачає роботи… — невпевнено сказав Мурат.

— А якщо замах вдасться? Ти уявляєш, чим це загрожує — й не тільки «Тартару», а й цілій визвольній війні?

— Ти мені розповідаєш!.. — буркнув Мурат.

— Давай так, — діловито сказав я. — Оформляєш мене зарубіжним кореспондентом. Співробітником Бібісі, або Радіо «Свобода», або тижневика «Експрес»… Ронні має якусь ксиву, так що йому легше. Ми вирушаємо в Ічкерію… а там найближчим часом буде йти група бойовиків з опорних баз в Інгушетії в Грозний! І як Бог дасть, то так і буде.

— Домовилися! — повагавшись, сказав Мурат. — Справді, це буде найкращий варіант. Гадаю, ти справишся з цим завданням!..

— Я теж так гадаю, — посміхнувсь я.

VІІ

В руїнах багатоповерхового будинку, який зяяв потойбіч вулиці чорними дірами вікон, зачаївся снайпер.

Я обережно підняв голову. Позиція була невигідна: варто тільки висунутися зза цього муру, як я потрапляв у зону вогню. Ішов мокрий сніг. Було холодно. Втекло з годину, як снайпер застукав мене на відкритій місцевості; вже й смеркалося, а він усе пантрував і пантрував, вистежуючи кожен мій порух через оптику свого прицілу з інфрачервоною підсвіткою.

За два квартали звідси знову гупнув гранатомет. По тому шалено застрочили автомати, й чийсь болісний зойк потонув у вибухах піхотних гранат.

Найпарадоксальнішим було те, що снайпер, вочевидячки, працював на дудаєвців. Скоріш за все, це була навіть жінка — одна з тих, кого в пресі охрестили «білими колготками». Нічого, подумав я… прорвемося! Надвечір ми з групою бойовиків дісталися до околиць Грозного і, минаючи нафтові промисли, наскочили на засідку. Майже половина загону була знищена кинджальним вогнем, решта залягли поодинці й, відстрілюючись, помалу стали відступати. Ми провадили бій з морськими піхотинцями строкової служби, й тільки тому нам пощастило вирватися з оточення.

Якби загін оточила така кількість спецназу, то нас виполонили б за двітри хвилини.

І на додачу до всього в тій колотнечі десь загубився Ронні…

В руїнах багатоповерхового будинку металічно клацнув постріл.

Чуття не зрадило мене: за якусь мить до того, як палець снайпера зігнувся на спусковій скобі, я повалився долілиць, і куля свиснула над краєм цегляного муру, — з таким звуком, наче луснула повітряна куля.