Читать «Довга ніч над Сунжею» онлайн - страница 58
Леонід Кононович
Сніг повалив справжнісінькою лавиною. Було трохи вище нуля, й погода стояла, — ні те ні се, мокрінь та й годі.
Стрілянина в сусідньому кварталі потроху вщухала. Наближалася ніч, і бойові дії згорталися. Надходила пора локальних операцій, — вилазок у тил противника, сутичок між розвідгрупами, окремих ударів по особливо важливих позиціях. Якщо цієї ночі не буде наступу, то, може, мені й пощастить дістатися в розташування дудаєвців.
Може, і цей снайпер кине вистежувати мене та забереться під три чорти…
Сніг падав і падав. Хотілося пити. Я перевернувся на спину й став ловити ротом сніжинки. Уздовж вулиці, котра проглядалася з цієї місцини, бовваніли розтрощені будинки, — декотрі рознесло до самісінького фундаменту, од інших лишилися уламки панельних стін з чорними дірами вікон, ще інші обвалилися, геть захарастивши проїжджу частину… Навіть дерев не було, — коло тротуарів стирчали розщеплені стовбури, а декотрі мали такий вигляд, наче їх кусала й гризла якась великанська потвора.
І видно було, як за містом горять нафтові промисли, викидаючи в небо гігантські шлейфи чорного диму…
Цієї ночі мені треба було дістатися Сунжі й форсувати її. Там, на протилежному березі, закріпилися дудаєвці, котрих на днях вибили з президентського палацу.
Я насторожився. По тому хутко перевернувся на живіт і став наслухати.
Не було жодного сумніву: снайпер забрався геть. Діткливе гостре почуття, що на тебе дивляться через приціл, безслідно щезло. Все ще наслухаючи, я підняв голову — і зненацька втямив, чому ця худобина покинула свою позицію.
У небі, наростаючи, зближалося пульсуюче громохке ревисько вертольотів.
Ох, дідько б вас узяв! — подумав я, безпорадно озираючись. Оце влип!.. Гуркіт двигунів усе зближався й зближався — аж раптом немов би звалився на мене, навпіл розколюючи небо, й задерши голову, я навіч уздрів, як знижуючись виринають із брудних снігових хмар ці величезні сталеві чудовиська, почув надсадний свист їхніх гвинтів, од якого вібрує самісінький простір, і одночасно, за якоюсь незбагненною асоціацією, це видовисько немов би наклалося на подібну картину, котру спостерігав я десять років тому за тисячі кілометрів звідси: розпечена сірожовта пустеля, далекі сині контури гірських хребтів — й бруднозелені плямисті машини, котрі зависли в повітрі, поливаючи вогнем нагромадження глиняних будиночків на березі сонної річки з каламутною водою…
… а по тому асоціація неначе б вимкнулася, й я побачив їх широким планом, оці кляті Мі24, страшні покручі літака й вертольота, котрі зависли на тлі зимового неба, — а відтак один з вертольотів харкнув довгою стягою темного диму, й будинок, який бовванів за два квартали звідси, підлетів у повітря, а тоді поволі став розпадатися на кавалки.
Мені не доводилося перебувати в зоні ракетного удару авіації, — у Афганістані я тільки здалеку наглядав, як оці кляті «вертушки» трощать позиції муджагідів, і треба сказати, навіть на віддалі од того було не по собі. Нині ж вертольоти вдарили одночасно, й з першим же вибухом я втратив голову. Люди добрі, адже бойовий вертоліт — це точна техніка, котра іменується зброєю! На його виготовлення та обслуговування витрачаються астрономічні суми грошей, так що його робота завжди бездоганна й дає максимальний ефект. Яким крутим ти не був би, а проти ракети, котра в епіцентрі вибуху дає температуру в кілька тисяч градусів, ти нічогісінько не вдієш. Яким сміливим ти себе не вважав би, а потрапивши в зону вогню, котрий ведеться з Мі24, ти усвідомлюєш, наскільки мало важить людина взагалі, а далі й цілком втрачаєш тяму, — звичайно, якщо до того тебе ще не рознесло на клапті…