Читать «Довга ніч над Сунжею» онлайн

Бетеер горів як свіча, й сніг на узбіччі аж почорнів од сажі. Двоє командос, які встигли залягти коло дороги, були забиті в перші ж хвилини бою. Причаївшись за пагорком, я добре бачив їхні тіла, котрі непорушно чорніли на снігу, — обох поцілили ще на броні, а потім добивали з автоматів. Я набрав у рота снігу й сплюнув. Слина була тягуча й липка. З переліска потойбіч дороги продовжували стріляти. Їх було п'ятеро, й ще один з базукою, — той, що підбив нашого бетеера. Диверсанти, скрушно констатував я. Спецназ федеральних військ. В голові дзвеніло. Кулі вдаряли просто перед пагорком, виколупуючи крихти мерзлої землі. Ще одну групу, посейбіч дороги, я встиг закидати гранатами, — за якийсь момент до того, як наш бетеер поцілили з базуки. Мене відкинуло метрів на двадцять; отямившись, я побачив, що лежу коло якогось пагорка, а двоє командос, які сиділи зі мною на броні, повзуть по снігу, й за ними тягнуться криваві пасма. А що коїться далі по дорозі, там, де зупинився транспорт зі зброєю… про те, либонь, сам господь знає! Витік інформації, не інакше, з холодною люттю подумав я. Аби лиш уціліти, а там я розберуся… розберуся, що й до чого…

Стрілянина вщухла. У вухах дзвеніло; бетеер продовжував горіти, викидаючи в небо стовп чорного їдкого диму; кружляли й кружляли пластівці сажі, сідаючи на сніг, на двоє непорушних тіл, котрим уже не потрібна ні робота в «Тартарі», ані всі блага світу, до яких так прагне людина… окрім дзвону в вухах я нічогісінько не чув, і все це було як в німому кіно: безгучна чорнобіла панорама, де чорна дорога, біле поле — і чорний перелісок, з якого стали вибігати білі постаті в маскувальних костюмах і з автоматами напереваги.

Їх справді було п'ятеро, а ще один ніс базуку, заряджену конічним снарядом. Усі без панцерних жилетів. Рухалися хутко, звинно як вовки. Це справді був спецназ, і їм здавалося, що операцію закінчено: екіпаж загинув у бетеері, а троє бойовиків наклало головами під час перестрілки.

Двоє, холодно подумав я, двоє вбито… а третій — живий!..

У вухах продовжувало дзвеніти. Бетеер горів, і дим підіймався в небо. Літала сажа. Було холодно. Люди рухалися через поле, і їхні постаті росли в рамці прицілу.

Вони завжди вважали себе непереможними. Їх відірвали від верстатів, від шахт і відбійних молотків, від ґаблів і вил, якими вони розкидали гній на колгоспних фермах — і взяли у військо, й зробили машинами для забійства людей. Їх навчили сотням способів, — як забити чоловіка голими руками, кинджалом, ножем диверсанта з викидним лезом, багнетом навкидя, дротяною петлею, капроновим джгутом і, звичайно ж, з вогнепальної зброї. Упоравши першу жертву, вони відчули себе суперменами, — ще б пак, дев'яносто процентів людності не може ставити фахівцеві скількинебудь ефективного опору! І тоді політики з порожніми очима послали їх на чужу землю, щоб за десять днів поставити на коліна цілий народ. На танках і бетеерах вони вступили в Грозний — і з ненавистю, з люттю, з жахом утямили, що тут будуть вбивати їх. Що смерть — напрочуд реальне явище, й за кожного забитого чеченця накладає головою десятеро їхніх людей. Що кожну вулицю, кожен дім, кожнісінький метр асфальту доводиться без міри поливати шляхетною кров'ю великоросів. За тиждень боїв у них просто не зосталося сливе нічого людського, і їх стали відстрілювати, як собак, розставивши по всенькому місту сотні снайперів.