Читать «Ярино, вогнику мій» онлайн - страница 218

– Дивно вийшло, – розповідала Уляна. – Заїхали якось до нашого зимівника козаки – з дороги збилися і попросилися на нічліг, заночували та й поїхали собі з Богом. А потім через кілька місяців один із них повернувся та й до Олени посватався. Виявилося, що він сюди частенько потайки приїжджав – дуже йому Оленка сподобалася. Та й він їй теж. Ось так і вийшла твоя подружка заміж.

– Ну, от і добре, – усміхнулася Яринка, радіючи щастю подружки, але потім насупилася й запитала: – А що Галя? Досі тут живе?

– Угу. Живе сама-самісінька, – мовила Уляна. – А що ви з Данилом далі збираєтеся робити, Яриночко?

– Спочатку поїдемо до мого діда – адже він мало не помер із горя, коли я зникла, потім – до Данилових батьків, а потім повернемося сюди жити. Ми ще в Криму так вирішили.

– Слава Тобі, Боже! – вигукнула Уляна. – Ми зі Степаном побоювалися, що ви не захочете тут жити через…

– Ні, тітонько, ніхто між нами більше не стане, – усміхнулася Яринка, – ні Галя, ні Аяз, тому навесні ми повернемося.

У Воробенків Ярина і Данило погостювали всього один день, а потім вирушили до Березані – Ярема квапився до дружини.

Станіслав сидів на ґанку, гріючись на сонечку, і рішуче не знав, чим ще можна себе зайняти. Річ у тому, що отримавши листа від Яреми і дізнавшись, що насправді сталося з Яриною, Станіслав злякався – невідомо куди подівся цей Бережний зі своїм сином, і раптом йому вистачить жорстокості з помсти підняти руку на його падчерку?! А хто захистить Любу, коли Ярема бозна-коли повернеться і чи повернеться взагалі? Тому він відмовився від своєї посади сотника – навоювався він за своє життя досхочу. А пішовши на спокій, Станіслав нудився, бо не звик сидіти без діла. Але більш за все його мучила тривога за онуків. «Господи! Що ж далі мені робити? Ось уже й осінь на носі, а від Яреми ні слуху, ні духу! А якщо його цей Бережний знайшов і вбив? А якщо він у неволю потрапив або його мурза цей стратив? Бідна моя внучка! Що їй тільки пережити довелось! А все через мене! Боже, прости мені грішному і спаси моїх онуків! А якщо я помру, то хто тоді про Любку подбає?» – сумно думав старий, коли на подвір’я в’їхали троє вершників.

Станіслав придивився і не повірив своїм очам, упізнавши в першому вершнику Ярему, а потім побачив і Ярину, яку знімав із сідла незнайомий козак. «Господи Боже!» – прошепотів бідний Станіслав, і на його очі навернулися сльози. Він дивився на внучку і не міг прийти до тями від подиву – у його пам’яті Яринка залишилася худенькою дівчинкою, а тепер до нього підходила молода жінка в намітці. Сама Ярина збентежено дивилася на діда – її вразило те, як сильно він постарів за ці чотири роки, як змінився його завжди гордовитий вираз обличчя і зник зневажливий погляд – тепер в очах діда світилися і смуток, і жаль, і туга.

– Господи, онучко! – схвильовано промовив Станіслав і кинувся її обнімати.