Читать «Ярино, вогнику мій» онлайн - страница 217

– Зміг би, Данилочку, бо в тебе теж благородне серце! – усміхнулася Ярина. – І ти б ніколи не зміг би завдати мені горя.

«І все-таки – чому ж він відмовився від неї? Не може бути, щоб він так легко відступився! Очевидно, таким чином розраховує приспати мою пильність. Господи, допоможи нам безперешкодно повернутися додому!» – думав Данило, притискаючи до себе Яринку.

Такі ж міркування терзали і Мустафу, тому він порадив: «Ви б сходили завтра до церкви і повінчалися б. Мурза, звичайно, не зрадіє вашому весіллю, але все ж йому вистачить благородства не зробити з тебе, Ярино, удову. Тому шлюб – ваша єдина гарантія безпеки».

Порада, окрім того, що мудра, була ще й вельми приємною для виконання, і наступного же дня Данило та Ярина повінчалися в грецькій церкві. Вінчав їх Лаврін, який за стільки років не забув обряду. До церкви, крім Яреми, прийшло все сімейство лікаря, за винятком самого Мустафи – старий вирішив не ризикувати своєю репутацією правовірного. Дивлячись на сестру, яка стояла біля вівтаря, Ярема мимоволі засумував – згадався йому Петро, і згадалося власне таємне вінчання з Любою. «Боже, дякую Тобі, що Ти допоміг мені знайти сестру. Тільки… Ох, як же хотілося, щоб хрещений був живий і був присутній тут! Він був би такий щасливий, що Яринка заміж виходить, і що я теж одружився. Цікаво, як там Любонька? А як дід? Слава Богу, що ми скоро повернемося додому», – думав він.

А через два дні, попрощавшись із родиною лікаря, Ярина, Данило, Ярема і Лаврін покинули столицю. Прямуючи до виїзду з міста, Яринка озирнулася на Бахчисарай. «Дай, Боже, більше ніколи не повертатися сюди», – думала вона, а виїхавши за місто, помітила візок, біля якого стояв Сіразі. Ярина зістрибнула з Промінчика і підійшла до візка, схилившись у поклоні. Євнух, сяючи солоденькою посмішкою, відчинив дверцята, і вона увійшла всередину.

– Моя султані, дякую тобі за все… – почала Ярина.

– Не варто подяки, – перебила її Латіфа і сумно усміхнулася. – Схотілося подивитися на тебе востаннє – сподіваюся, що більше ніколи тебе не побачу не тому, що гніваюся, а тому, що ти більше ніколи не потрапиш у неволю.

– Ні, не потраплю – мій чоловік цього ніколи не допустить, – промовила Яринка.

– Отже, ти уклала ніках зі своїм козаком? – тепло усміхнувшись, запитала Латіфа. – Вітаю! Нехай благословить вас Аллах!

– Дякую, моя господине. А чи можу я запитати тебе, моя султані, про Шахіна?

– Шахін дуже важко пережив і твою уявну смерть, і смерть свого батька, – відповіла Латіфа, гірко зітхнувши. – Але все ж з більшою мужністю, ніж смерть матері. Я не стала розповідати йому, що ти жива, інакше він не дозволив би тобі поїхати.

– Нехай збереже його Господь, – відповіла Ярина. – І тебе, моя султані.

– Нехай захистить тебе Аллах, Ярино, – ласкаво усміхнулася Латіфа. – Прощай!

– Прощавай, моя господине, – Ярина вклонилась і вийшла з візка.

Шлях додому здолали без пригод завдяки супроводу капи-кулу, і вже наприкінці серпня четверо мандрівників приїхали до Тихого Яру.

Коли Степан і Уляна побачили Яринку живою, то довго не могли натішитися, бо не сміли й сподіватися на таке чудо. Та й не тільки вони – усі мешканці зимівника. Крім Оленки – вона ще рік тому вийшла заміж і поїхала з Тихого Яру.