Читать «Ярино, вогнику мій» онлайн - страница 216

– Пане Даниле! – вигукнув євнух українською, любовно оглянувши його. – Я бачу, що в’язниця охолодила твою гарячу кров, якщо ти більше не кидаєшся на людей!

Данило криво усміхнувся, пригадавши, із яким задоволенням тоді врізав євнухові, але нічого не відповів, лише з презирством на нього подивився.

– Що ж, іди за мною, – наказав Сіразі і подріботів до закритого візка.

– Куди ти зібрався везти мене?

– Скоро дізнаєшся!

«Дивно, чому мене не зв’язали! – подумав Данило. – Якби хотіли стратити, то зв’язали б», – і пішов слідом за євнухом.

Сидячи навпроти Сіразі, Данило мовчав, похмуро дивлячись у невелике заґратоване віконце візка. «Може, мене везуть до Аяза, бо йому охота особисто прикінчити мене?» – думав він і тут з подивом упізнав вулицю, на якій жив Мустафа. А коли візок під’їхав до будиночка лікаря, то Сіразі заговорив:

– Моя султані великодушно пробачає тобі, негідникові, і не просто дарує тобі життя, а й милостиво дозволяє залишити Юрт. Через три дні за тобою прийдуть капи-кулу і проведуть тебе до кордонів землі ханства, щоб у дорозі з тобою ненароком не сталося біди. Ну, а далі шлях тобі відомий.

– Де Ярина? Я без неї нікуди не поїду.

– Іди, козаче! – відрізав євнух.

– Де вона? – з погрозою в голосі перепитав Данило.

– Тільки не треба руки розпускати! Інакше капи-кулу пристрелять тебе на місці! – попередив Сіразі, про всяк випадок одсуваючись ближче до дверцят візка, щоб устигнути вискочити. – Якщо тобі наказали йти, то краще іди і будь готовий до від’їзду вчасно. Сподіваюся, що ми з тобою більше ніколи не зустрінемося! Іди!

Данило, нахмурившись, вийшов із візка, зупинившись перед хвірткою, а один із капи-кулу віддав йому його шаблю. Після цього візок поспішно поїхав геть, а Данило, трохи поміркувавши, постукав у хвіртку. Відкрила йому служниця і, побачивши його, зойкнула: «Господи Боже!» та щодуху побігла в дім. Данило увійшов у двір і замкнув за собою хвіртку, коли з дому вилетіла Яринка і кинулася йому на шию.

– Данилочку! Коханий! Господи, дякую Тобі! – шепотіла Ярина, плачучи і притискаючись до нього, а потім почала цілувати.

– Яринко, пусти мене, адже я брудний весь. І неголений! – промовив Данило, а потім, не в силах стримати почуттів, міцно обняв її і почав цілувати у відповідь.

– То пусте! Головне, що ти живий і поруч зі мною, Данилочку мій! – шепотіла Яринка, одночасно і схлипуючи, і підставляючи своє обличчя під його поцілунки.

Уже ввечері Ярина розповіла Данилові, що Аяз добровільно відмовився від неї. Данило слухав, хмурився, не вірячи в таке благородство.

– Я не вірю, що він остаточно відмовився від тебе, – промовив він. – Я б ніколи не зміг так учинити – волів би краще померти, ніж розлучитися з тобою, мій вогнику! І тепер я розумію, чому султані наказала мене випустити і виділила нам охорону – вона теж не вірить йому.