Читать «Як ї чому» онлайн - страница 47

Вони прийняли Незнайомця (хоч він був Тіворець із тіворців) до Тегумаєвого племені, бо він був справжній джентльмен і не розсердився на те, що доісторичні дами заквецяли йому волосся грязюкою. Але від того дня і донині (я гадаю, що в цьому винна Теффі) тільки дехто з маленьких дівчаток охоче вчиться читати й писати. Більшість із них вважають за краще малювати картинки і гратися з своїми татусями, як це робила Теффі.

Нині бачите ви місто Там, де гори крейдяні. Гілдфордтаун зветься місто Там, де гори крейдяні. Шлях в’юниться у долину Там, де гори крейдяні. Поруч нього річка плине Там, де гори крейдяні. Річка Вей тут протікає З незапам’ятних часів; Шлях забутий пролягає З незапам’ятних часів. В ті старі часи англійці У долині при ріці Зустрічали фінікійців — Шляхом їздили купці. Тут вони ярмаркували, Говорили мирно, влад, Із купцями торгували, Брали буси за гагат. А колись, іще давніше, Як бізони тут ревли, Біля річки у долині Теффі й Тегумай жили. В ліс вони разом ходили (Нині Бремлі там стоїть), По болоту вдвох бродили (Нині Шемлі там стоїть). Теффі звала Вей Вагаем… І в отой прадавній час Славне плем’я Тегумая Склало літери для нас.

ЯК БУЛО ВИНАЙДЕНО АБЕТКУ

Через тиждень після пригоди з остенем, Незнайомцем та листом-картинкою Теффімай Металлу-май (яку ми й далі зватимемо просто Теффі, моє серденько) знову пішла з своїм татком ловити коропів. Мама хотіла, щоб вона залишилася вдома й допомогла їй розвішувати шкури на високі жердини біля їхньої первісної Печери, але Теффі встала раненько-раненько і таки втекла до татка на річку, і вони почали рибалити.

Раптом Теффі захихотіла, і тато сказав:

— Не будь дурненькою, доцю.

— Але ж так було смішно! — сказала Теффі.— Пам’ятаєш, як Головний Вождь роздував щоки і який кумедний був наш Незнайомець, коли йому обліпили волосся грязюкою?

— Ще б не пам’ятати, — відповів Тегумай. — Мені довелося віддати Незнайомцеві дві оленячі шкури — найм’якші, з торочками — за те, що ми його покривдили.

— Ми з тобою його не кривдили, — заперечила Теффі.— То мама й інші доісторичні жінки, та ще… грязюка.

— Ну гаразд. Досить про це, — сказав тато Теффі.— Давай поснідаємо.

Теффі заходилася коло мозкової кістки й сиділа тихо, як мишка, аж цілих десять хвилин, а татко її тим часом щось шкрябав акулячим зубом на шматочку березової кори.

Раптом Теффі сказала:

— Тату, а я придумала вигадку, тільки це секрет. Крикни що-небудь, ну, що хочеш.

— А! — вигукнув Тегумай. — Годиться для початку?

— Годиться, — відповіла Теффі.— Знаєш, ти зараз ну чисто мов короп, що роззявив рота. Ану, крикни ще раз.

— А! А! А! — вигукнув Тегумай. — Але ти не смійся з мене, доцю.

— Я і не думаю сміятись, правда, правда, — запевнила Теффі.— Це просто так треба для мого секрету. Скажи знову а, тільки не закривай рота, і дай мені акулячий зуб. Я хочу намалювати коропа з роззявленим ротом.