Читать «Як ї чому» онлайн - страница 32

— Ти наказав, щоб я плигнула в каламутну річку Амазонку, — сказала Повільна-Поважна. — Чому ж це в тебе так покоротшала пам’ять, що вже сьогодні ти забув моє ім’я?

— А пригадуєш, що тобі говорила твоя мама? — докинув Колючка-Дряпучка. І заспівав:

Миттю згорнеться, а плавати — ніяк,— То вже, звісно, Черепаха не їжак. Плавать може, та не згорнеться ніяк,— То уже не Черепаха, а їжак.

Колючка-Дряпучка-їжачок і Повільна-Поважна-Черепаха згорнулися в клубочки і покотилися швидко-швидко навколо Плямистого Ягуара, аж у того в очах завертілися млиночки.

Тоді він побіг і покликав свою маму.

— Мамо, — сказав він, — сьогодні в наших лісах з’явилося двоє нових звірів, і той, про якого ви казали, що він не вміє плавати, — плаває, той, про якого ви казали, що він не вміє згортатися, — згортається в клубок. І вони порівну поділили між собою голки, а тому в них обох тепер колючий панцир. І вони обоє котилися й котилися, аж у мене в очах завертілися млиночки.

— Синку, синку! — сказала Ягуариха кілька разів, поблажливо помахуючи своїм хвостом. — їжак є їжак і не може бути нічим іншим, а Черепаха є Черепаха і так само не стане нічим іншим.

— Але ж ні, мамо, то не їжак і не Черепаха. Вони обоє схожі і на їжака, й на Черепаху одразу, але я не знаю, як їх звати.

— Дурниці! — сказала Ягуариха-мама. — Кожен звір має своє ім’я. А цих я зватиму Панцирниками, доки не дізнаюсь, хто вони насправді. А поки що дамо їм спокій.

Плямистий Ягуар послухав маму, та й сам був радий не чіпати незнаних тварин. Але найголовніше те, моє серденько, що з того часу й понині всі називають Колючку-Дряпучку-їжака та Повільну-Поважну-Черепаху тільки Панцирниками, і так — по всіх берегах каламутної річки Амазонки.

В інших місцях, звичайно, є і Їжаки й Черепахи (я навіть у себе в садку тримаю цих звірят), але давній рід їхніх предків, що жили на берегах каламутної річки Амазонки, мав панцири з окремих міцних черепашок, що стирчали одна над одною і нагадували всі разом соснову шишку, і з давніх-давен їх називали Панцирниками, і були вони дуже розумні.

Виходить, що все склалося чудово. Правда ж, моє серденько?

На казковій Амазонці Ще ні разу я не був, Про Бразілію далеку Лиш краєчком вуха чув. А з Ліверпуля, з гавані, Від рідної землі, В четвер щотижня в плавання Рушають кораблі. Пливуть вони в Бразілію, Бразілію, Бразілію. І з ними, теж в Бразілію, Так хочеться мені. Не побачу я ніколи В наших збіднених лісах Ні плямистих ягуарів, Ані дивних черепах. Аж поки не поїду я В один із четвергів У сонячну Бразілію, До мрійних берегів. Бразіліє, Бразіліє, Жаданий краю мій, Чи я ж тебе відвідаю, Поки ще молодий?

ЯК У ВЕРБЛЮДА ВИРІС ГОРБ

А це вже інша казочка, і розповідає вона про те, як Верблюд нажив собі великого горба.

На початку років, коли світ був іще молодий-молодий, а тварини тільки ставали до роботи на Людину, був собі Верблюд. І жив той Верблюд якраз посеред Ревучої Пустелі, бо ж геть не хотів працювати, а до того ще й сам був Ревун. Отож він жував собі там різні цурпалки та гілочки, молочай, полин та колючки, і все — ліниво-ліниво. А коли хто озивався до нього, він лише гиркав — «Грррб!» Отак тобі — «Грррб!» і більше нічого.