Читать «Царський пояс» онлайн - страница 60

У відповідь звідкись долинуло – і-а-а-а-а-а! Діти обійнялися.

– Восьминоже, де ти? Не тікай. Я маю тебе неодмінно покарати, – гукав збуджений Нептун.

– Я боюююююся. Не покааааажуся на ваші очі, ваааааша свііііітлосте, – прокричали дітлахи, що відбігли від крісла.

Цар підхопився з високого стільця. Гасав залою, плескаючи руками, мовби ловив міль. Але заплутався у довгій бороді і гепнувся на мармурову, кольору морських хвиль, підлогу. Діти ж, невидимі, бігали неподалік і реготали. Неповороткий дідуган накарачках доповз до стільця. Хекаючи, нарешті, всівся. Плаксиво канючив:

– Дуже прошу, стань видимим. Я хочу тебе побачити. Ти веселий і чемний. Називаєш мене ввічливо «ваше світлосте». Мені подобається, коли мене поважають.

Ненароком погляд засмученого царя влучив у аркуш паперу, що білів на мармуровій підлозі кольору морських хвиль. Нептун ухопився обома руками за щоки, наче у нього відразу заболіли всі тридцять два зуби. Простогнав:

– Прочитай, будь ласка, мені листа. Бо то не царське діло бути розумним.

– А каратимеш? – хором спитали діти.

– Присягаюся, що не буду! Нє, нє, нє! Хай мене покарає за брехню Посейдон. Щоб я вмер і лише трішки дихав, – завзято божився Нептун.

Мишко про всяк випадок крутнув камінцем. О, вершина радості! Сердита Апі дозволила їм бути видимими.

Цар щиро дивувався:

– О, так воно і справді має вісім ніг. Правда, калічка, бо зрослося двома кінцівками.

Неврівноважений морський цар волав на всю пельку, трясучи білим аркушем:

– Чого стовбичиш! Негайно читай! Голосно, але не швидко, щоб я все зрозумів!

Діти зникли. Цар розгублено пхинькав:

– Куди ти дівся? Пробач, не лаятимуся більше. Розумієш, мені вперше надіслали листа, а читати я не вмію. Хоча мама водила мене за ручку до школи, а татко лупцював за двійки. Е-е-е-е-е-е!

Діти, видимі, підскакували перед царем. Вид Нептуна сяяв, мов Гойтасир вранці.

– На, льодяника! Та бери, дурне! Я його, правда, трішки лизав. Смачно! Не хочеш? Добре, сам долижу. Ну ж бо, швиденько прочитай ці кривульки.

Ія голосно і чітко прочитала:

«Вельмишановний царю Нептуне! Запрошую Вас і царівну Моряну на бал-маскарад, що проходитиме у палаці культури «Океан» від Вашого прибуття до Вашого від’їзду.

З водяною повагою і наймокрішими побажаннями бог усіх морів і океанів Посейдон».

– Моряно, Моряно, донечко! – заволав цар. – Ходи-но сюди.

– Татку, що трапилося? – обізвалася доня з химерного садочка.

Цар перехилився зі стільця і ще голосніше загукав:

– Донечко, мерщій чепурися – поїдемо до Посейдона. На бал-маскарад старий запрошує. Сподіваюся, що, нарешті, жениха собі знайдеш.

– Ой! Як гарно! На балі-маскараді я знайду жениха! – заплескала у долоні, підстрибуючи на хвості, Моряна. Вона поскакала до своєї спальні. Діти бігли за русалкою слідом.

У русалчиній спаленьці

Скажу зразу: дверей, які б вели до русалчиної спальні, зовсім не було. Вона наказала двері замурувати. А заходила в свою кімнату через ледь помітну шпарку.