Читать «Царський пояс» онлайн - страница 44

– Нє, не треба. Я сам обожнюю топити діток. Прощавайте.

Водяний хапонув Мишка за шию лускатим лапищем із перемичками. Відштовхуючись хвостом, цурпелив його за собою до лазу.

Болотяника наче вітром здуло з очеретяного крісла. Дорогою копнув Болотницю, що стогнала і переверталася уві сні. Та підскочила і дурнувато витріщалася на сердитого чоловіка.

– Здоровенькі були, пане начальнику. Заходьте, як будете у нашому районі. І не минайте нашого терему, – привітно кричав у спину Водяному господар.

– І торбинку з дарунками не забудьте прихопити, – привітно верескнула Болотниця.

– Бувайте, бувайте, – бурмотів, роздуваючи від натуги зелені косми, що висіли, мов шмарклі перед його очима, «пан начальник».

Болотяник мовчки копнув дружину. Болотниця ображено надула губи і почвалала до гнилої купи. Знову спати.

Мишко в неволі у Водяного

Водяний, що цурпелив Мишка, радо лупив хвостом по воді. Нарешті він в озері. Тут його батьківщина: підводні палати і заводи. Це кляте хлопчисько не тільки всю дорогу пручалося. Воно вкусило його за лапу і дряпалося. Навіть луску на пузі поздирало. Ось він його тут, у чистій воді прикінчить. Більше не буде спритний.

Злий водяний дух набрав повні зябра повітря і боляче ляснув Мишка по голові. Хлопчик пішов під воду. А Водяному тільки цього і треба. Наклав лапище на біляву голівку і не відпускає. Мишко борсається під водою, пускає ротом бульбашки. А у Водяного жижки тремтять від задоволення. Страшенно приємно топити діток!

На руці напівпритомного хлопчика сяйнула каблучка. На камінцеві висвітилася богиня. Яскраво-синє волосся Апі гойдалося у воді. Вона лагідно усміхалася, підморгувала хлопчикові. Ніби казала: «Не бійся, Мишо, я тебе в біді не залишу».

Богиня зникла. Слідом зникла каблучка, немовби розчинилася у воді.

– Клієнт готовий, випустив живий дух. Можна брати до праці, – задоволено констатував Водяний. – Ей, ти там! Постав утопленика на конвеєр.

До Мишка підплив худий чоловік. Довжелезна борода обплутувала йому почорнілі ноги, а сині нігті стирчали покрученими палицями. Він мовчки, наче сомнамбула, зачепив Мишка кістяними палюгами і потяг за собою.

Вони опустилися на самісіньке дно озера. Мишко зачудувався побаченим. Так, наче попав у величезний акваріум, де росли яскраві химерні рослини, повільно рухалися великі, малі й зовсім крихітні риби, жуки, раки. Однак тут, на дні озера, метушилися також люди. Мишко уважно придивився до них. Ні, це не водолази. На цих ані величезних окулярів, ані бачків на спині з киснем. Ці люди тупо і незмигно гляділи перед собою білими зіницями і мовчки, мов роботи, щось виконували: одні ганяли воду, другі мили пісок, треті носили мішки з намитим золотом, четверті лазили навкарачки по піщаному дну. Але лазили не безцільно. Вони збирали на дні перламутрові зерна.

«Ей, ти там» завалив на хлопчика мішок із золотом і тицьнув пальцем у бік тунелю.

Мишко покірно потяг на собі вантаж. Він гнувся під ним і зашпортувався за камінні брили, що траплялися на шляху. Здавалось, тунелю не буде кінця-краю, таким він виявився довгим. Але попереду все ж ясніло. Вода почала міліти, крізь неї пробивалися яскраві сонячні промені. Мишко значно повеселішав. Він вирішив, що втече з озера. З надією підвів голову. Але побачив над собою скляний ковпак. Крізь нього чітко проглядав міст.