Читать «Царський пояс» онлайн - страница 12

– Узимку сильні морози. Через роги скотинка мерзне. От і спилюємо їх, – сердитим голосом пояснив «дядечко».

Але Мишка не образила непривітна відповідь. Він продовжував дивитися на всі боки.

Он пасуться коні. За ними свині з поросятками. Поросятка повискують і п’ятачками штовхаються. Кумедні!

Все виразніше вимальовувалася місцина, де осіли люди. Вона зусібіч оточена возами. Вози всякі. І малі, і великі. Здебільшого з халабудами. Мишко уважним поглядом окинув пересувні засоби давніх людей. Він точно таких не бачив. Ці з високими дерев’яними колесами. І таких коліс у возі чотири або й шість. «Наче вагони, або будинки на колесах. У них, напевно, живуть під час подорожі», – підсумував свої дослідження малий слідопит.

Непомітно в’їхали в наметове містечко. Чому Мишко назвав містечко наметовим? Бо різнокольорові парасольки насправді були наметами. «От би пожити у такому житлі! А потім, так – між іншим, сказати хлопцям: «Я жив у червоному наметі. Було класно». Хлопці луснуть від заздрощів. Бо в нашому селі немає ні таких наметів, ні возів-будинків на шістьох колесах. Здорово все таки, що я у Скіфії!», – радів Мишко.

Раптом щось боляче штурхнуло його в спину. Він зойкнув, а «дядечко» почав цьвохкати нагаєм. Від коня з гиком і вищанням розбігалися маленькі істоти: ведмеді, вовки, кози, лисиці, зайці, коти. Голови у них величезні, з настовбурченою шерстю або пір’ям. І до того ж ядучого яскравого кольору: малинового, зеленого, червоного, жовтого. З-під кожної копиці на Мишка з цікавістю поглядали розмальовані очі. Істоти показували йому кінчики язиків і некрасиво кривилися.

Мишко прилип до вояка, що завзято розмахував над рядженими нагайкою і водночас підганяв коня. Маленькі істоти залишилися позаду.

Ватажок скіфів наказує здерти шкіру з членів Остапової родини. З Мишка теж

Вояки зупинили коней коло білого намету. Відразу підбігли чоловічки, схожі на комах. (Чоловічків, засмаглих, худих і голомозих, з брудними пов’зками на стегнах, Мишко подумки назвав рабами.) Вони грубо стягнули полонених із коней, яких кудись повели.

Остап, Марійка та Мишко у чужому, явно ворожому до них оточенні, почувалися погано.

Хлопчик незадоволено сопів. Сердився на мишу, що кудись здиміла. Брехуняка! Наобіцяла йому та його батькам у Скіфії велику купу благ. А вийшло навпаки: їх ніхто тут не чекав. Ображають. Скажений штурхнув нагаєм татка у спину.

Невеселе кіно продовжувалося. Мишко з насупленими бровенятами уважно його «переглядав». Туди-сюди ходили бородані. На ходу ляскали гострими ножами і короткими мечами. Раби мовчки носили горщики, набиті чимось мішки і тюки. «Ой, що то за молодчик із чистим підборіддям. З відстані проштрикує мене сивими, як у кота, очиськами. Ха! Ха! Забрався на високий стілець і вдає із себе пана. Напевне, панський синок. Прикид на ньому багатий: куртка з блискучої жовтої тканини, ще й оторочена пухнастим хутром. На голові гостроверха голуба шапка. На її кінчику золота шишка. Коло синка порядкує чимало чоловічків. (Так Мишко зневажливо називав низькорослих скіфів.) Серед них і військові, і сивобороді діди. А що це за один у довгому балахоні? Опудало городнє!»