Читать «Царський пояс» онлайн - страница 10

Гойтасир мружив довгі та прямі, як електричні дроти, вії. Скіфського бога світла і сонця вкрай здивувала поява людей на високій свіжій могилі. Атож роздумував: «Чого вони прибули в давні часи? Сиділи б собі на печі та гризли калачі. Ох, ох, ох! Нерозумні. Не відають, в який дикий край і небезпечний час проникли. Щодо мене, то вмиваю личко. Хай собі як знають».

Михайлик копирсав ніжкою землю.

– Що це за горбок? Хто його насипав? Для чого? Татку, де ми? Куди потрапили?

Остап смикав плечима, розводив руками.

– Не знаю, синку. Напевно, у Скіфію.

– І миша кудись запропастилася, – нервувала Марія. – Куди вона нас завела? Навколо висока трава та дикі тварини, наче в Африці. Ні протоптаної людьми стежки, ні прокладеної дороги. Остапе, глянь, що то під горбком біліє?! Часом не людські кістки? Ой, бідна ж моя головонько! Тут, мабуть, шастають людожери і ватаги голодних вовків. А у нас із собою й дебелої палиці нема. І чого, скажіть мені, було пхатися у невідомий край?

Остап частіше смикав плечима і розводив руками.

«Тато теж шкодує, що погодився мандрувати» – подумав Мишко і відійшов від безпорадних батьків.

Хлопчик, що стояв на високій могилі, пильно вивчав видноколо. Ген, ген, аж до обрію, гойдаються сріблясто-сірі хвилі. У тому морі бродять низькорослі мишасті коні з чорними смужками на спині. Найситніший кінь витягнув шию і лунко заіржав. Коні попіднімали гривасті голови, тривожно форкали. Табун помчав вглиб степу. «Вони дикі», – здогадався хлопчик.

Давній степ манив до себе, обіцяв цікаві пригоди. Повертатися в сумну хатинку, яка до того же сповзала в кручу, хлопчик не мав бажання. Він глибоко втягнув у легені повітря – воно смачно пахло квітами та зрілими злаками. Потім широко розкинув руки і, уявляючи себе літаком, помчав з горбка.

Забіг би наш герой дуже далеко. Аж раптом йому під ноги кинувся заєць. Хлопчик верескнув від несподіванки. Неподалік заметляла яскраво-червоним хвостом молода лисиця. Руда догнала зайця і схопити його за ногу. Вона впиралася задніми лапами, вигинала тулуб дугою. Однак ноша для лисиці була тяжкою. Остап, якого пройняв мисливський азарт, із криками кинувся до волохатого сіро-рудого клубка. Кумася випустила жертву і дременула в кущі, а чоловік підважив за довгі вуха переляканого зайця.

Мишко підбіг до батька.

– Що із зайчиком?

– Ніжку руда покалічила.

Мишко лагідно гладив сіру шубку.

– Татку, можна я залишу зайчика у себе? Буду його доглядати.

Марійка підібрала губи і сухо мовила:

– Ми ще самі не знаємо, де заночуємо.

Вона хотіла додати ще щось ущипливе. Уже й рота для того розтулила. Але мимохіть глянула вдалечінь. Глянула – і застигла з розтуленим ротом. Мишко послав зір у тому же напрямку. Він зойкнув: до них наближалися вершники. Мишко помітив, що таткова рука, в якій смикався зайчик, ослабла. Хлопчик підхопив пухнастий клубок. Обережно засунув його у свій мішечок і затягнув зверху шнурок.

Вершники налетіли, немов вихор.

– Хто ви? З якого племені? – нестямно кричали і розмахували нагаями над оторопілою родиною.

Глава сім’ї у відповідь щось сказав тремтячим голосом. Марійка насунула на ніс хустку і перестала дихати. На відміну від батьків, Мишко не розгубився і не злякався. Він визирав із-за маминої спідниці й з цікавістю розглядав вершників. «Це, мабуть, скіфи. Про скіфів розповідала миша. То нічого, що вони сердяться. Просто не впізнали нас. Потім проситимуть пробачення. Дивні які. Мовби в кіно, з екрана з’їхали. Довгобороді, чубаті, одні носи стирчать. Одягнені кумедно. Шкіряні штани заправлені в м’які чоботи. Поверх сорочок шкіряні жилетки з вишитими головами тварин. У того бороданя, що найголосніше репетує, зображена собака. Ха, ха, ха! Він сам, як скажений пес. З очей іскри летять, а з рота – слина. Прозву його Скаженим. А другого – Бородавкою. У нього на кінчику носа висить бородавка. Велика, зелена, ще й лисниться на сонці. Пху, гидота.»