Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 69

Збірка “Зів'яле листя”, “така несподівана у творчості письменника”, викликала гучний резонанс серед широких верств читача і не тільки тим. що була вершиною майстерності Франка, не тільки тим, що дехто, як В. Щурат, добачав у ній ознаки декадентизму.

“Платон розказує, - писав у своїх студіях про Івана Франка Михайло Мочульський, - що колись людина була цілісною і що тільки за кару розірвав бог її надвоє, а кохання - це не що інше, як власне змагання людини віднайти свою колишню половину. В цій легенді й міститься золоте зерно правди. Кохання це вічний пошук одної половини за другою під чарівні тони зачарованої скрипки. Коли половини знайшли себе й поєднались, тони скрипки затихають. Коли ж людина знайшла свою половину, але не поєдналась з нею, скрипка плаче сумно-тужливо, поки не пірвуться струни і не розіб'ється скрипка…

Хто ж була героїня “Зів'ялого листя” та інших любовних пісень Франка? Кому Франко сплів зі своїх незаспокоєних мрій срібної туги, серцевих тремтінь такий запашний вінок пісень? Дехто каже у нас, що це Ольга Рошкевич надихнула нашого поета написати деякі пісні, а може, й усі пісні “Зів'ялого листя”, а пок. Володимир Гнатюк казав мені, що героїнею “Зів'ялого листя” є невідома нам ближче папі Зигмунтовська і на доказ показував мені Франків лист до нього з Ліпіка, в якому була згадка про неї. Нехай біографи шукають джерел Франкового натхнення, - ми тим часом любуймося срібними відгомонами чарівної Франкової скрипки”.

Вже на час виходу збірки навколо неї почались жваві суперечки, котрі й не припинились потім. Одні, говорячії про творчість Франка, замовчували про “Зів'яле листя” або ж говорили про неї між іншим, що, мовляв, є така “випадкова” збірка ліричних поезій у Франка; вороже настроєна критика, або, як любив говорити сам Франко, - “воріженьки”, ніколи не обминали нагоди, щоб не нагадати про те, що у Франка, “отого проводиря мас”, є, крім всього, ще й такі речі, як “Зів'яле листя”, від котрої явно пахне декадентизмом, або, поетичніше “висказуючись”, - мінорним настроєм.

Для одних і других Франко був лише каменярем, котрий мусив лупити важким кайлом по скалі і більше про ніщо не думати. Ніби йому заборонялось страждати, любити, закохуватись, плакати…

Отже, суспільність уже звикла, що Франко має бути набатом совісті, дзвоном на сполох та отим нагуєвицьким Самсоном, що має хитати колонії імперії та прокладати дорогу прийдешнім поколінням. Відхід убік, в особисте, для нього вважалось не тільки гріхом, але й злочином.