Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 68

В цей час Франко і Знгмунтовська познайомились ближче. Одного дня він прислав їй листа, в якому просив бути хресною мамою його дітей. Целіна відмовилась, бо сама на цей час чекала дитину. “Шановний пане, - написала вона йому на поштовій листівці 31 жовтня 1896 року, - прикро мені, що не можу задовільнити Ваше прохання, бо я не здорова…”

Всі вірші, що ввійшли до третього жмутку, написані у 1896 році. І відкривається цей цикл майже вбивчо і незвично. Після плачу і туги відразу вдаряє дзвін похорону:

Вона умерла! Слухай! Бам! Бам-бам! Се в моїм серці дзвін посмертний дзвонить. Вона умерла! Мов тяжезннй трам, Мене цілого щось додолу клонить. Щось горло душить. Чи моїм очам Хтось видер світло? Хто се люто гонить Думки в душі, що в собі біль заперла? Сам біль? Вона умерла! Вмерла! Вмерла! Ось бач, ще рожі на лиці цвітуть І на устах красніє ще малина… Та цить! І подихом одним не труть Її! Се твоїх бажань домовина. Бам-бам! Бам-бам!…

IV

Збірка поезій “Зів'яле листя” вийшла у Львові у 1896 році.

“Герой отсих віршів той, що в них виявляє своє “я”, небіжчик, - писав у передмові до збірки Іван Франко. - Був се чоловік слабої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям, та мало спосібний до практичного життя.

Доля звичайно кепкує над такими людьми. Здається, що сил, спосібності, охоти до праці у них багато, а проте вони ніколи нічого путнього не зроблять, ні на що велике не зважуться, нічого в житті не доб'ються. Самі їх пориви не видні для постороннього ока, хоч безмірно болючі для них самих. Оттим-то, вичерпавши сили в таких поривах, вони звичайно застрявають десь у якімсь куті суспільного життя і токанять день поза день, заважають собі й другим. Герой отсих віршів скінчив трохи щасливіше: раз у своїм житті здобувся на рішучий крок і пустив собі кульку в лоб…

Пощо? Чи варто було трудитися, щоб пустити в світ пару жмутків зів'ялого листя, вкинути в круговорот нашого сучасного життя кілька крапель, затроєних песимізмом, а радше безнадійністю, розпукою та безрадністю? У нас і без того сього добра так багато! Та хто його знає, - думалось мені, - може, се горе таке, як віспа, котру лічиться вщіплюванням віспи? Може, образ мук і горя хорої душі вздоровить деяку хору душу в нашій суспільності? Мені пригадався Гетевий Вертер, і пригадалися ті слова, які Гете написав на екземплярі сеї своєї книги, посилаючи її одному молодому свойому знайомому. З тими словами і я подаю отсі вірші нашому молодому поколінню: Sei ein Mann und folge mir nicht nach" [25]”.

У другому номері журналу “Зоря” за цей же рік появилась стаття Василя Щурата “Літературні портрети. Др. Іван Франко”. “Крім агітаційної й епічної, - писав Василь Щурат, - знаходимо у Франка й чисту лірику, та сеї є вже значно менше. Зачислити до неї передовсім належить “Веснянки”, цикл любовних поезій п. з. “Зів'яле листя”, котрий можна вважати об'явом декадептизму в українсько-руській літературі, розумівся тоді, коли під декадентизмом будемо розуміти не ті оригінальні поетичні замахи, в котрих Макс Нордау бачить признаки умислових хворіб, але розумне і артистичне замислом ведене змагання до витвору свіжих оригінальних помислів, образів, зворотів мови і форм”.