Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 67

Недавно вдалось розшукати запис у книзі шлюбів перемишльського костьолу, в якому згідно із оголошенням “Kurjerza Lwowskiego” 29 квітня 1890 року повинна була братb шлюб Целіна Журовська з Яном Добржанським. У цій книзі під номером 104 є запис, що з Яном Добржанським 29 квітня 1890 року брала шлюб Анна-Марія Журовська, дочка Філіпа та Анни Валігурськоі, і що народилась Aннa-Марія 23 липня 1864 року в Перемишлі за Засянню. Отже, не Целіна.

Тоді як розуміти оголошення у львівській газеті? І чому це оголошення було надруковане саме у газеті, в якій працював Франко? Чому не в іншій, адже було тих газет десятки?… Друзі собі пожартували. Знали про Целіну, про те, що Франко пише їй листи. Потім наткнулись на оголошення в перемишльській газеті і вирішили надрукувати оголошення у “Kurjerze Lwowskim”.

Про все це він дізнався лише тепер. Було боляче. Він думав, що Целіна насправді вийшла заміж.

Приїзд Целіни у Львів знову викликає у Франка неспокій. Біль, розпач, скарги на долю тепер сплітаються н одне. Для Целіни він ніхто навіть тепер. Що він, жонатий мужчина, якого обсіли діти, може дати їй? Та й, окрім того, він же русин! Українець. Не для неї.

Львів для Целіни Журовської був тепер більш щасливим містом. Вона виходить заміж, її чоловіком стає Здіслав Зигмунтовський, людина видна, як було прийнято міряти в ті часи, працівник суду, отримує зарплату по дев'ятій шкалі судових чиновників - 2800 корон річно. Франко ж на цей час за каторжну працю в “Kurjerze Lwowskim” отримував тільки 100 корон щомісяця. Целіна досягла того, чого прагнула. Правда, товаришкам вона скаржиться, що вже надто старший від неї Здіслав. На цілих 23 роки. Але це просто-напросто кокетство. Зовсім випадково був віднайдений документ, що трошки спростовує це твердження Целіни.

У 1918 році, виявляється, Целіна Зигмунтовська звернулась у відповідні органи соціального забезпечення у справі пенсії, яка їй належиться, як вдові по високому чиновнику. Про себе вона подає дані, що вона 1856 року народження, а чоловік її, Здіслав Зигмунтовський, помер 1 листопада 1899 року, прослуживши 26 років і 4 місяці, і що останнім місцем його праці був Станіслав. Розрахунки показують, що чоловік був старший за Целіну на 14 років. Зі Здіславом Зигмунтовським Целіна винайняла невеличке партерове [24] помешкання по вулиці Вронських (тепер вул. О. Колесси) в будинку № 5. Якраз коло Лазарівського монастиря. Кімната складалась з покоїка, кухні. “Умебльовання - середнє”. Пригадуєте п'ятий вірш з третього жмутку?

Покоїк і кухня, два вікна в партері, На вікнах з квітками вазонки, В покою два ліжка, відхилені двері, Над вікнами білі заслонки. На стінах годинник, п'ять-шість фотографій, Простенька комода під муром, Насеред покою стіл круглий, накритий І лампа на нім з абажуром. На кріслі при ньому сидить моє щастя, Само у тужливій задумі: Когось дожидає, чийсь хід, мабуть, ловить У вуличнім гаморі й шумі. Когось дожидає… Та вже ж не для мене В очах її світло то блима! Я, сумерком вкритий, на вулиці стою, У рай той закрався очима. Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько! Та як же ж далеко навіки! І крається серце, та висохли сльози, Огнем лиш пашіють повіки. Гаряче чоло я в долоні зціпивши, Втікаю від тихої хати, Мов ранений звір той тікає у нетрі, Щоб в своїй берлозі здихати.