Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн

Роман Горак

Роман Горак

Тричі мені являлася любов

Повість-есе

Тричі мені являлася любов. Одна несміла, як лілея, біла, З зітхання й мрій уткана, із обнов Сріблястих, мов метелик, підлетіла. Купав її в рожевих блисках май, На пурпуровій хмарі вранці сіла І бачила довкола рай і рай! Вона була невинна, як дитина, Пахуча, як розцвілий свіжо гай. Явилась друга - гордая княгиня, Бліда, мов місяць, тиха та сумна, Таємна й недоступна, мов святиня. Мене рукою зимною вона Відсунула і шепнула таємно: “Мені не жить, тож най умру одна!” І мовчки щезла там, де вічно темно. Явилась третя - женщина чи звір? Глядиш на неї - і очам приємно, Впивається її красою зір. То разом страх бере, душа холоне, І сила розпливається в простір. Спершу я думав, що бокує, тоне Десь в тіні, що на мене й не зирне, - Та враз мов бухло полум'я червоне. За саме серце вхопила мене, Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась, І смокче кров, і геть спокій жене. Минали дні, я думав: наситилась, Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма! Вона й мене на хвилю не пустилась, Часом на груді моїй задріма, Та кігтями не покида стискати; То знов прокинесь, звільна підійми, Півсонні вії, мов боїться втрати, І око в око зазира мені. І дивні іскри починають грати В її очах - такі яркі, страшні, Жагою повні, що аж серце стисне. І разом щось таке в них там на дні Ворушиться солодке, мелодійне, Що забуваю рани, біль і страх, В марі тій бачу рай, добро єдине. І дармо дух мій, мов у сіті птах, Тріпочеться! Я чую, ясно чую, Як стелиться мені в безодню шлях І як я ним у пітьму помандрую.

“А тепер подам Вам дещо такого, що може придасться до зрозуміння моїх творів і чого я не подав у автобіографічнім листі до Драг[оманова]. Значний вплив на моє життя, а, значить, також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич…:”

(З листа І. Я. Франка до А. Ю.Кримського)

ЧАСТИНА ПЕРША

«ОДНА НЕСМІЛА, ЯК ЛІЛЕЯ, БІЛА…»

I

Маленька, похилена під тягарем літ, уся в чорному старенька їмость[1] зрідка показувалась на люди. Лише при добрій погоді, та й то надвечір, бачили, як дибала тісною вуличкою, затіненою бузиною та буйним пасльоном, до річки. Зупинялась аж коло верб, старих і дуплавих. Довго стояла, думала про щось своє, а відтак, спираючись на палицю, вертала назад.

Стежка вела її попри кам'яний хрест, котрий, вже й люди не пам'ятають відколи, стояв між деревами, припертий до церковної огорожі. Звідки він взявся - ніхто не знав. Казали одні, що це той самий хрест, котрий колись поставили з нагоди знесення панщини, другі твердили, що це пам'ятка по страшній пошесті, яка вирувала в цих краях, а треті говорили, що принесений він зі старої козацької могили. Різне говорили люди…

Зупинялась перед ним. Старим, пощербленим, пооббиваним. Сонце поволі сідало за липи та акації, поверталась з пасовиська худоба, видзвонювали вівці малими дзвониками на шиях, тріскотіли коники у травах… Думка перебивала думку. Спогади сплутувались, рвались, як старе прядиво, що залежалось у скрині, і вона ніяк не могла дати собі з ними ради. Чому завжди вона зупинялась тут?