Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 65

Вражений такою відповіддю Целіни Зигмунтовської, працівник музею Франка у блокноті записав: “Мені подобались брюнети… Так, врешті, воно сказане. Ясно і просто. Все міщанство цієї жінки, усе непорозуміння поета міститься в цих коротких словах: їй подобались… брюнети”.

Про що писав Франко до неї в тих листах? - спитали її через багато років. Ах, хіба не зрозуміло, що про свої почуття, про любов. А конкретніше? Вже минуло стільки часу, стільки води уплило. Гарно якось писав, але… тепер трудно пригадати.

У 1888 році в “Kurjerze Lwowskim”, була надрукована нова повість Івана Франка “Маніпулянтка”. Українською мовою повість вперше була надрукована у збірнику “В поті чола”, виданому у Львові в 1890 році. В польському варіанті головна героїня названа Зосею, в українському - Целею. Але тут цікава доля листів безнадійно закоханого в маніпулянтку Андрія Стоколоса. Він писав, як і Франко, листи, а Целя рвала їх на кусники і пускала за вітром зі свого балкона.

Цоліна Зигмунтовська твердила, що Франко буквально її переслідував. Вона йде з роботи, а він слідом. Вона зупиниться, - зупиниться й він. То тривало місяцями. Він, як школяр, боявся промовити до неї й слово, підступити ближче, годинами вистоював перед її вікнами. Панну Журовську це смішило і злило одночасно…

Потім він зник. Аж одного дня знову з'явився на пошті в супроводі якоїсь гарної брюнетки. Вони стали збоку. і, поглядаючи на Целіну, щось говорили. Товаришки по праці сказали, що то дружина Івана Франка. Панна Целя полегшено зітхнула: нарешті буде мати спокій.

Через цього Франка Целіна мала одні неприємності. Навіть на роботі, якою так дорожила… Приніс одного разу книжку “На дні”, просив, щоб панна Целя почитала. Коли ж її, оцю книжку, що була писана по-русинськи, побачила пані начальниця, то вихопила її з рук і шпурнула в куток кімнати. Як панна Журовська може брати таку книжку до рук! Та це ж встид на цілий світ! Нехай панна Журовська зараз же йде видавати пошту і більше не займається дурницями… Тепер трохи буде спокою.

“Ваша правда, пані, цілковита правда. Треба було аж нинішньої досадної научки, яку Ви, пані, дали мені, може, й без повзятого згори наміру, щоб створити мені очі на цілу ненатуральність моїх відносин до Вас. Бо й справді, що я можу осягнути своєю глупою вразливістю? Ви, пані, не любите мене, не хочете й знати про мене і були настільки щирі, що дали мені пізнати се зовсім недвозначно. Спасибі Вам за се! І богу дякувати, що так воно сталося. Тільки сьогодні, під впливом острого болю, я вглянув глибше в самого себе, в саму вдачу свойого чуття, і пізнав, що ми не створені для себе, що коли б навіть Ви, пані, з такої чи іншої причини згодилися бути моєю, то се було би, може, для Вас і для мене найбільшим нещастям. Так, панно Целіно, любов моя справді така, що затроїла би Вам життя. Гаряча, пристрастна і заздрісна любов чоловіка з великим засобом фантазії, гарячої крові і самолюбства, чоловіка, якому доля в дотеперішнім житті поскупилася на все, що можна назвати взаємністю і особистим щастям, - така любов не знайшла би границь, швидко перемінилась би на шпіона, на скупаря, на тюремного сторожа і тирана. Дрожу на саму думку про ті консеквенції, до яких вона могла б мене завести, про ті безконечні ряди дурниць і нетактів, які я зміг би наробити з любові, про ті муки, які причинювало б мені ненастанно те переконання, що Ви мене не любите, не можете любити, що гордуєте мною, що бридитесь мною… а згори знаю, що такого переконання Ви не могли б мені вибити з голови ніякими запевненнями, ніякими присягами. Мороз по мені пробігає на саму думку про ту пропасть, в яку я готов був кинутися, коли б один відрух Вашої руки не був зупинив мене впору. Так, спасибі ж Вам, дорога пані, стократ спасибі за ту хвилину болю, яка заразом пробудила в мені моральне єство, повернула мене до свідомості свого обов'язку”., Так писав Андрій Стоколос чарівній маніпулянтці.