Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 49

Десь в половині лютого 1885 року, якраз напередодні поїздки у Київ, Франко отримав лист від Фелікса Дашинського: “Я хотів спитати, як Ваші справи з Юзефою, але довідався, що (вона) не має найменшої охоти жити не тільки з Вами, але з будь-ким…”

31 жовтня 1886 року Іван Франко писав М. Драгоманову: “Між іншими речами даю свій новий роман “Не спитавши броду”, з сучасного галицького життя”. Цей роман Франко має намір друкувати у новому журналі, котрий хотів назвати “Поступ”. Однак, вже котрий раз, замірам не було суджено здійснитись. Цісарсько-королівська поліція конфіскувала проспект журналу. В грудні 1886 року Франко повідомляє М. Драгоманова, що “поліція лагодиться конфіскувати мені номер за номером”. Франко гадає, що йому вдасться замість журналу видати невеликий альманах, котрий згідно з тодішніми правовими нормами друку не підлягав цензурі, і там надрукує “Не спитавши броду”. На альманах не вистачило грошей. Тільки у 1890 році журнал “Зоря” почав друкувати роман уривками, та й то у вигляді окремих самостійних оповідань “На лоні природи”, “Ґава і Вовкун”, “Борис Граб”, “Геній”. Повністю роман за життя Франка так і не був надрукований.

До Михайла Возняка дійшов він у вигляді окремих сторінок, на основі яких він зробив спробу реставрувати його, долучивши до рукописного матеріалу друковані частини, що логічно в'язались в одне ціле. Дальшу спробу реконструювати роман зробив Г. Вервес. Для дослідників творчості Франка стало тепер ясно, що в основу роману покладено події, зв'язані із станіславським колом знайомих Франка, і що за образом Густі Трацької криється не хто-небудь, як сама Юзефа Дзвонковська… “Бліде ніжне личко з буйними золото-жовтими косами, з синіми глубокими очима, з калиновими губами”, “струнка, скромна, навіть дуже просто скроєний одяг”. Такий приблизно портрет Юзефи Дзвонковської, тої, якій присвятив і наступні рядки:

Не схиляй своє личко прекрасне, Не затулюй повіками віч, Із котрих то мигоче, то гасне Промінь світла в життя мого ніч…

Вона не відповіла взаємністю… Він страждав. Лиш потім довідався про справжню причину, чому так зробила, - і в його поезії зринуть квіти неминучої розлуки…

Цвітко осінняя, Бита сльозою, - Чом тяжкий мені Жаль за тобою? Стрівши мельком тебе На своїм пути, Чом же не можу я Тебе забути?… І пробира мене Трепет таємний, Але втиша мене Голос неземний: “Ні, друже, ні, не нам Снить про жизнь любу, Буря осіння нам Гра - не до шлюбу. Рада б життя прожить, Друже, при тобі, Та вже зима біжить, Що, може, нас зложить В спільному гробі”.

Юзефа була хвора туберкульозом. Скоріше чи пізніше хвороба мала привести її в могилу. Тому не могла стати його дружиною. Відмовила, як і всім іншим, хто старався “о її руку”. Інші не знали нічого, а Франку вона сказала. Чесно і відверто. Кохання не для неї. Але ж так не можна! Нехай вона не могла його любити але вбивати любов у собі взагалі - не можна. Вона, Юзефа, не має права відмовитись від любові, бо лише той, хто збагнув велич кохання, зможе глибше зрозуміти і велич любові до людей. Він бажає їй всього-на-всього… полюбити…