Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 48

Ще десь на початку цього року Франко написав вірш, котрий як не можна краще пояснює його тодішній душевний стан:

Любов єдиная мене, Що нею жив я весь, - Найтяжча рана се моя, Болить ще до днесь.

То був час, коли він усіх, в тому числі й себе самого, переконував, що рана серця загоїлась, що між ним та Ольгою лишились тільки ділові стосунки… Ольга сама просить, щоб він не мучився, щоб покохав якусь достойну його любові дівчину… Нехай він оглянеться по світу. Світ такий широкий… Вона наперед благословляє його на любов.

Франко сприймає ці слова Ольги як насміх. Про яке щастя, про яку любов можна говорити, коли, втративши її, Ольгу, він втратив всяку надію па любов будь-якої жінки! Підсвідоме він розуміє, що Ольга добре радить і що це не результат “буржуазної егоїстичної любові”, в якому звинувачував її колись, а лише піклування про нього. Він все розуміє, але… не може. Не може пристати на пропозицію Михайла Павлика, щоб одружитись з його сестрою Анною… Він знає, що в “теперішніх часах” в питаннях любові потрібно бути практичним. А як з серцем, з почуттями? Як бути з ними?

І ось отой приїзд… Станіслав, будинок за письменицькою рампою. Юзефа… Вона не відповіла на його почуття.

Відмова Юзефи вразила його. Спочатку він думав, що аристократичне походження заважає їй поріднитись з ним. Він звинувачує її в цьому…

Я й забув, що то осінь холодна, Я й забув, що то смерті пора, Я й забув, що ти кров благородна, Що між нами безодня стара. Що між нами народнії сльози, Що любитись нам зовсім не слід; Я й забув, що столітні погрози Відлучили від мого твій рід…

“Пане, - писала Івану Франку Иосифа Дзвонковська, - Прикре враження справив на мене Ваш лист. Думаю, що якби Ви перечитали його зі спокоєм й уважністю, то не надіслали б. Знаючи, одначе, причини, які примусили Вас до цього написання, гніватись не можу, але відповім послідовно на закиди. Не знаю, на якій основі обвинувачуєте мене в кастовості, якої і сліду немає в моїм поводженні; можливо, тому, що, звертаючії передусім увагу на характер людей, не осуджую безглядно людей шляхетського походження. Зрештою, той закид Ви самі заперечуєте, визнаючи мою приязнь до себе. Щодо національності, я ж до українського народу, хоч його ще мало знаю, прив'язалася щиро, хоч, увійшовши перший раз у минулому році на вечірку в товариство чисто українське, з прикрістю відчула себе в ньому чужою, хоч і дуже симпатичне справило воно на мене враження.

…Великим для мене було б задоволення, на основі чого Ви зробили висновок про мою гордість і аристократичні капризи, може, на основі кількох, кинутих жартома фраз, які сприйняли серйозно, але сумніваюсь, щоб така помилка могла трапитись. На згадку про мою необізнаність до блиску у високих сферах мимоволі хочу сміятись. Людей, а особливо чесних, ціную більше, ніж зірки, не тягнучись при тім до жодної з них. “Святого замуж вийтя" [22] (як Вам вільно було його назвати), хоч би його і без труду досягнутії могла, не прийняла б навіть у гіршому становищі, якби тим самим відчула себе позбавленою власної долі або змушена була жити з людьми протилежним моїм переконанням. Хоч я і ціную Вашу дружбу, але зроблю зі свого боку Вам один закид. Прагнете Ви від особи, яку Ви добре ані не знаєте, ані вона Вас, безоглядного довір'я - згідно з моїм переконанням, - це є легковаження почуттями, оскільки не посилав сподіваного спокою і щастя. Посилаю на щире запитання щиру відповідь. Сердечно вітаю пана. Юзефа”.