Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 25

Озаркевичам жилося нелегко. Місцева влада та консисторія косо дивилися на їхні зв'язки з Франком, з соціалістами. За агітацію в передвиборчій кампанії за представників народу Володимир потрапляє в неласку. Про це, наприклад, оповідало “Діло”: “Коли під час одних з минулих виборів до сойму краевого кандидував селянин Иосиф Гурик, поставлено правительственного кандидата в особі радника судового. За тим кандидатом стала консисторія і тодішній епіскоп Пелеш. І справді священики-виборці віддали голос за того радника. Лиш він голосував за кандидата селянина, а були то вибори явні. Зараз по виборах закликав його до себе епіскоп Пелеш”… Для того, правда, щоб сказати Володимирові, що він “людина з характером”…

5 лютого 1880 року про своє теперішнє становище Ольга інформувала Франка так: “А ту Володимір майже зв'язаний с тим місцем; як, може, ти відомо, узяв він грунта в посесію у свого батька на 3 роки, за що річно мав платити 600 зр; я цікава ще, чи буде він в стані заплатити тоту суму, не то, що би мав с того якийсь зиск. Тільки всего, що можна виживитися і може одягатись, яко тако, більше ніц, а праці сила. По правді, він лише тому приймився бути ту сотрудником, що мої родичі не в стані були дати мені хоть троха на господарство, а ту є вже готова лижка і миска, як кажут”.

Через тиждень, коли Франко привстидав Ольгу, що таку вагу надав грошам, вона відписала: “Але ж чоловіче! Не на то би мені гроші здалися, щоби ясніти в золоті та в шовках, но на щось крашчого, пожиточного, доброго, розумного. Впрочім, я навіть і не нарікаю на той недостаток, привиклам я до него здавна, лише сказалам, що праці дуже богато, а хісну з неї ніякого”.

Поволі перед нею ставало буття, звичайне і буденне: як жити, як вижити? Від цього щоденного буття нікуди було діватись. Навколишніїї світ давив її плітками, інтригами. Перші кроки по організації спільного господарства провалились, пропала надія на те, що колись Володимир зніме попівську реверенду.

На початку 1880 року Ольга в листі скаржиться Франку, що далі тут жити не може. Вона хоче в місто, де нормальні, на її гадку, люди, де рух, де можна обмінятись думками, де можна прочитати “бодай свіжу книжку”. Вона в розпачі просить, щоб приїхав він, Іван. Де-небудь, в якому він захоче місці, вона мусить побачитись з ним. Порадитись, поговорити, виплакатись… Потім вона б приїхала до нього у Львів, але “тепер дуже тяжко, не для того, щоби воно мені пожадане не було, як ти ніби говориш, але суть інші причини важні, котрі говорят ми до розуму, що моя поїздка в перших початках мого теперішнього життя видалася би декотрим, чи всім, чимось таким страшним і потворним”.

Рік 1880 був фатальним і для Ольги, і для Франка. Вона ціле життя буде винити себе в тому, що саме другий арешт його в Яблунові цього року стався через неї. Якби він не приїхав, можливо, все було б інакше. Можливо.

Після виходу з тюрми в 1878 році Франкові було дуже важко. “Нас ту тепер три, - писав у цей час Ользі Франко. - Я, Т[ерлецький] і Бандрівський, правник з третього року, мій шкільний колега ще від 2 нормальної, - єдиний, котрий від того часу лишився. Се чоловік дуже добрий, мислячий і тихий, - також син бідних селян, не мав де жити, бо платити за нізащо, - ну і жиє у нас. Подумай собі, як він жиє, коли, відколи приїхав по сьвятах, не більше як 3 рази був на обіді! Все хліб та хліб, - ще я часом куп'ю бринзі (за гроші, котрі висилав Павликові та Франку М. Драгоманов. - Р. Г.) або що, і їмо разом. А я, хоть і рад би заплатити за него обід, то нема грошей”.