Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 24

Треба тільки працювати. Кожного дня. Записка до записки, від малих форм до більших… “От, наприклад, буде дуже добре, якщо Ти, Ольго, приїдеш з Іваниківки додому та засядеш вечорами писати ескізи та повістки. Михайлина нехай також працює. Шкіци [17] Ваші будут друковані в “Громаді”, котрої галицку часть ми редагуватимем тутка. Ті записочки п. н. “Підслухане”, котрих Ти назбирала кілька, я також зведу кілька і надрукую між вістями з Галичини”.

Наприкінці 1879 року Ольга покидає назавжди Лолин і переїздить у Белелую до чоловіка.

Звідси Ольга писала Франку про свої відносини з чоловіком: “Він ніколи, ні вперед, ні тепер, не питався мене, - і в тім згляді дуже розумно чинит, - чи я його люблю, або як єго люб'ю; так само, як мені ніколи не приходит на гадку питатися єго, чи шчасливий він зо мною. Та, впрочім, Ви добре знаєте, що я не вінчалася з ним із закоханя… Живемо як добрі знайомі або згідні сусіди, котрі ся ніколи не сварять, і ніби нічого співного з собою не мають”. “Ти хочеш, аби я тобі писала подрібно, як я жию в Вол[одимиром]? Та як, - ґаздуємо мирно, супокійне… під фортеп'яном стоїть дерев'яна пака (каса пожичкова громадска), а на фортеп'ян накладаєся на ніч цілу купу подушок, аби з одного боку не видко було до другого; отже, то суть два “квартали”, в однім стоїт єго ліжко, а в другім моє… і до чужого кварталу нікотрому з нас заходити не можна”. У відповідь Франко докоряє Ользі, що поступати так з Володимиром - не чесно. Він не заслужив на це.

“Ти кажеш мені щось о сердечних відносинах? - написала вона Франку 5 лютого 1880 року. - Таж ми межи собою добрі, щирі, сердечні приятелі, але так гадати, як ти, я дуже чогось боюся, мені страшно. Не хочу навіть споминати про щось таке”.

З листа, котрий був підшитий до судових справ: “Цілими днями толкуємо лише, а найбільше я ему о становищі женщини зглядом мужчини і наоборот, а іменно се вчинилам насамперед - о відносинах моїх до тебе і до него… Всьо, що лише даєся нам видіти в практиці і що лучалося нам читати в наукових книжках, всьо то ми тепер розбираємо та прикладаємо на всі боки… Всьо, що в нім було недоконаного доси, я доконую тепер. І воно мені вдаєся, слава богу. Доводами своєми переконую го на кожнім кроці. Бо мала би то бути заздрість з єго сторони, тогди як для мене, так для него, тота річ могла би довести до злих наслідків, хто знає, може, і до самодурства, до котрого він навіть наклонности не мав… Маю надію, що зроб'ю так, що він буде так само гадати, як я, що розвину ширше єго круг понятя…”