Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 218

– А бодай йому!.. Оце так холоднеча! – приказував Дурладур.

А злізти було ніяк: драбини, якими ми вибрались нагору, вже прибрали.

На Міському кільці наші муки стали нестерпними… А тут іще мені сяйнула думка – що то значить марнославність закоханого! – збочити з дороги й проминути будинок маркіза дез Еспазета. І ми поїхали такими вузькими вулицями, що не змогли б розминутися зі стрічною колісницею. Особняк маркіза, похмурий і німий, ховався за темним муром; він був замкнений, усі віконниці зачинені, мовби для того, щоб показати, що вельможне панство гордує розвагами простолюду.

Тремтячим голосом, простягаючи свій кіш для пожертвувань, я прочитав кілька віршів з «Ююб», але в будинку ніщо не зворухнулося, ніхто не визирнув. Тоді я звелів кучерові рушати. Та де там – колісниця стояла, мов прикута, її здавило з обох боків. Спробували підштовхнути її вперед, підштовхнути назад – марна праця: вона застрягла поміж двох високих мурів; зовсім близько від нас, на тій самій висоті, за глухими віконницями лунав здушений сміх, а ми стовбичили, наче опудала, на картонних вежах і кулились від холоду.

Ні, не приніс мені щастя замок короля Рене! Скільки часу минуло, поки розпрягли биків, поки притягли драбини, щоб ми могли спуститися!..

23 жовтня.

Що це таке – жадоба слави? Хто бодай раз скуштував її, той уже не зможе без неї жити.

В неділю я завітав до Тартарена. Ми з ним гуляли в садочку по стежечках, посипаних піском, і розмовляли. З-за огорожі на нас сипались жмутки сухого листя з дерев Міського кільця; я помітив, що в Тартарена сумні очі, і нагадав йому про дні його тріумфу. Та ніщо не могло його розрадити, навіть подібність до Наполеона.

– Який там Наполеон!.. Дурниці!.. Це тропічне сонце мені голову напекло. Будьте ласкаві, не говоріть більше зі мною про це, зробіть мені таку приємність!

Я вражено дивився на нього.

– А як же дружина командора…

– Облиште! Дружина командора весь час сміялася з мене!

Пориви вітру, що крутив листя, доносили до нас крики малих чистильників взуття, які гралися за хвірткою в корки.

Трохи згодом Тартарен сказав:

– Тепер мені все ясно. Тарасконці відкрили мені очі: вони немовби зняли з них катаракти.

Я ще ніколи не бачив його таким.

Біля хвіртки він раптом міцно стиснув мою руку.

– Знаєш, синку, все це піде з молотка. Скрапушіна виграв у мене процес, і вдова Бравіда теж, попри всі докази Бранкебальма… Надто вже міцно будує цей чолов’яга: його римський акведук повалився і своєю вагою придавив обох нас.

Я несміливо запропонував йому мої скромні заощадження. Я віддав би їх йому від щирого серця, але Тартарен відмовився.

– Дякую, дитино моя; сподіваюсь, що за зброю, за рідкісні речі, за екзотичні рослини я вторгую непогані гроші. Як не вистачить – продам будинок. Зрештою, побачимо. Прощавай, синку… Все це дрібниці.

Оце справжня філософія.

31 жовтня.

Сьогодні мене спостигло велике лихо. Я саме відпускав в аптеці ліки дружині Трюфенюса для її дитини, в якої часто болить голова, коли це на Малому майдані зарипіли колеса, і я підвів очі. Я відразу впізнав ресорний ридван вдови д’Егбулід. Там сиділа стара, біля себе вона примостила опудало папуги, а навпроти – моя Клорінда і з нею ще хтось, але хто саме – я не розгледів, бо стояв проти світла; помітив тільки блакитний мундир і гаптоване кепі.