Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 220

Добре, що в нас, тарасконців, швидко міняється настрій. Завдяки цьому журба наша не така глибока, як у інших народів. Ключі від будиночку він оддав Бранкебальмові, сказавши:

– Передайте ключі маркізові дез Еспазету. Я не серджуся на нього за те, що він не прийшов попрощатися, – я розумію його. Як говорив Бравіда:

Вельможі любовІ з пляшкою дружба —Це все відійшло,Не вернеться більше.

І додав, повернувшись до мене:

– Тобі, синку, напевне, теж трохи це знайоме!

Цей натяк на Клорінду зворушив мене. Тартарен подумав про мене навіть у таку хвилину.

На Міському кільці віяв шалений вітер. І всім нам мимоволі спало на думку: «А як зараз на мосту?»

Однак Тартарен, видно, анітрохи цим не турбувався. Віяв містраль, тож вулиці були зовсім безлюдні. Ми зустріли тільки музикантів, які поверталися з еспланади. Громіздкі інструменти і без того заважали солдатам, а треба було іще однією рукою притримувати поли шинелей, які маяли на вітрі.

Тартарен говорив повагом і йшов з нами так, наче прогулювався. Як завжди, він говорив про себе і тільки про себе.

– Я, щоб ви знали, слабую на недугу, на яку слабують усі наші земляки. Надто вже я захоплювався придивлянням…

Придивлянням у нас в Тарасконі називається все те, що вабить око, все, до чого прагнемо, а досягти не можемо. Це пожива мрійників, вигадників. І Тартарен казав правду: ніхто не марнував стільки часу на придивляння, як він.

Я ніс валізу, коробку для капелюха і пальто мого героя, тож ішов позаду і не все чув. Слова відносило вітром, який, що ближче ми підходили до Рони, ставав усе дошкульніший. Я вловив лиш те, що Тартарен ні на кого не сердиться і що на життя своє він дивиться з покірністю лагідного філософа.

– …отой перодряп Доде тоді сказав про мене, що я – Дон Кіхот у подобі Санчо. Він має слушність. Цей тип Дон Кіхота, надутого, зніженого, ожирілого, не гідного своєї мрії, досить часто трапляється в Тарасконі та його околицях.

Дійшовши до першого повороту, ми побачили спину Екскурбаньєса; пробігаючи повз крамницю Костекальда, якого сьогодні вранці призначили муніципальним радником, він загорлав:

– Го-го-го! Нумо галасувати! Хай живе Костекальд!

– Я й на нього не держу серця, – сказав Тартарен. – Проте Екскурбаньєс – утілення всього найгіршого, що є в тарасконському півдні! Не в тому річ, що він завжди кричить, – хоч, правду кажучи, репетує знічев’я, – а в тому, що він надміру марнославний та облесливий, і це штовхає його на ганебні вчинки. При Костекальді він горлає: «Тартарена в Рону!» Щоб піддобритись до мене, він крикне те саме про Костекальда. А поза цим, діти мої, тарасконське плем’я – чудове плем’я, без нього Франція давно занепала б від педантизму та нудьги.

Ми підійшли до Рони: просто перед нами схилялося до заходу сумне сонце, високо в небі линули хмари. Вітер начебто вщух, але міст усе-таки був ненадійний. Ми зупинилися біля самого мосту, і Тартарен не вмовляв нас проводжати його далі:

– Ну, діти мої, попрощаймося…

Він з усіма поцілувався, почавши з Бомв’єйля, найстаршого, і кінчивши мною. Я обливався слізьми і навіть не міг їх витерти, бо й досі тримав валізу та пальто; і я можу сказати, що сльози мої випив великий муж.