Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 203

Я тільки-но повернувся з допиту. Нарешті я дізнався, в чому нас обвинувачують – губернатора й мене, – чому нас так несподівано схопили на «Томагавку» саме тоді, коли ми почувалися такими щасливими, так раювали: впіймали, як двох лангустів на дні чистого моря, відвезли на французький корабель, доставили в наручниках до Марселя, а звідти до Тараскона й запроторили у в’язницю, в секретну.

Нас обвинувачували у шахрайстві, в ненавмисному вбивстві і в порушенні закону про еміграцію. Ах! Як би міг я не порушити закону про еміграцію, коли я вперше почув, що існує цей триклятий закон!

Ми просиділи в секретній два дні, причому нам якнайсуворіше заборонили заходити в розмови з будь-ким, – а це для тарасконців просто жахливо! – а тоді відпровадили в суд, до слідчого пана Бонаріка.

Цей слідчий розпочав свою кар’єру в Тарасконі років десять тому, він добре знає мене, безліч разів приходив в аптеку, – я робив йому мазь від хронічної екземи на щоці.

А тепер він зажадав, щоб я сказав своє ім’я, прізвище, вік, фах, мовби вперше мене бачив. Я був змушений свідчити геть усе, що знаю про справу Порт-Тараскона. Я говорив дві години поспіль, не стуляючи рота. Секретар не встигав за мною писати – так я розійшовся. Ну, а потім, не вітаючись і не прощаючись: «Підслідний! Можете йти!»

У коридорі суду я побачив мого бідолашного губернатора – вперше відтоді, як нас посадовили в секретну. Він страшенно змарнів.

Потиснувши мені на ходу руку, він ласкаво мовив:

– Не занепадайте духом, дитино моя! Правда – як олія: завжди спливе на поверхню.

Більше він нічого не встиг сказати: поліцаї повели його, штурхаючи в спину.

Його ведуть поліцаї!.. Тартарен у кайданах – у Тарасконі!.. А до всього – цей гнів, ця ненависть народу!..

Несамовиті крики черні довіку лунатимуть у мене в вухах, я довіку відчуватиму на собі її гаряче дихання, ніколи я не забуду, як нас везли до в’язниці в тюремній кареті, кожного в окремому відділенні.

Бачити я нічого не міг, але ревіння натовпу чув. Карета зупинилася на Ринковому майдані. Я здогадався про це по запаху, що разом із променями золотавого світла просочувався в щілини, по пахощах помідорів, баклажанів, кавальйонських динь, червоного перцю та великої солодкої цибулі. Я відчував подих нашого міста. І мені скортіло скуштувати усіх цих ласощів – адже я так давно їх не їв!

Зійшлося стільки народу, що ніяк було проїхати коням. Тараскон повен люду, як і раніше, – так наче ніхто з городян ніколи не тонув, нікого ніколи не вбивали, нікого ніколи не поїдали людожери. Мені навіть здалося, що я впізнав голос землеміра Камбалалета! Та, мабуть, це мені причулося, бо ж Безюке признався, що їв нашого Камбалалета, і ми його оплакали. Але я цілком певен, що чув «гонг» Екскурбаньєса. Тут уже помилки бути не могло – голос його здіймався над криками й зойками:

– У воду його! В Рону! В Рону!.. Нумо галасувати!.. У воду Тартарена!..

Тартарена – у воду! Який історичний урок! Яка гірка сторінка для «Меморіалу»!

Я забув сказати, що слідчий Бонарік повернув мені щоденника, якого в мене відібрали на «Томагавку». Він порадив писати далі, мовляв, щоденник цікавий, і навіть пожартував, усміхаючись у свої руді бакенбарди: