Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 205

17 липня.

Я дуже стурбований тим, що ніхто до мене не приходить. Значить, усі на мене гніваються так само, як і на мого вчителя.

Єдина розвага, яку я можу собі дозволити в моїй камері, – це вилізти на стіл. Звідти я дивлюся у віконечко крізь ґрати, і переді мною відкривається чудовий краєвид.

Рона, у водах якої лелітками виграє сонячне світло, тече поміж острівців, порослих бляклою зеленню, яку кошлатить вітер. Стрижі змережили все небо рухливими чорними цятками; я чую їхні пронизливі крики то під самим вікном, то вони мовби падають з височіні; а внизу гойдається висячий міст, такий довгий і такий хисткий, що так і чекаєш: ось зараз вітер зірве його й понесе, мов капелюх.

По берегах лежать руїни старовинних замків: Бокерського, біля підніжжя якого розкинулося місто, Куртезонського, Вакейраського. За їхніми товстими мурами, які тепер уже обсипалися, колись відбувалися «любовні турніри»; принцеси й королеви дарували своє кохання тодішнім поетам – труверам, що оспівували їх, як нині Паскалон оспівує свою Клорінду. О, як змінилося все від тих часів! На місці пишних палат – ями, зарослі бур’яном, а поетів, що славлять вельможних дам і дівчат, ці дами й дівчата піднімають на глузи.

Зате Бокерський канал виглядає веселіше: по ньому сновигають зелені та жовті судна, а на набережній ясніють червоними цятками мундири офіцерів, які прогулюються там; мені добре їх видно у вікно.

Бокерці, певно, зловтішаються з того, що Тараскон зазнав таких злигоднів і що великий муж упав, бо ж досі Тартаренова слава затьмарювала славу наших пихатих сусідів.

Пам’ятаю, коли я був іще малий, бокерці похвалялися своїм ярмарком. Люди з’їжджалися туди з усіх усюд, за винятком, звичайно, Тараскона: надто вже небезпечний висячий міст! Наплив був величезний – ярмаркувати приїздило не менш як п’ятсот тисяч душ!.. Однак із року в рік юрмище меншало. Бокерський ярмарок існує і нині, та на нього ніхто вже не приїздить.

У Бокері скрізь розвішані оголошення: «Здається в найми… Здається в найми…» І коли випадком туди приб’ється якийсь мандрівник чи комівояжер, то для городян це справжнісіньке свято: вони один поперед одного запрошують його до себе, а муніципалітет зустрічає його з музикою. Бокер мало-помалу став занепадати, тим часом як Тараскон зажив собі слави… Завдяки кому, як не Тартаренові!

Стоячи на столі і дивлячись у віконце, я думав про все це. Сонце зайшло, запала темрява; аж раптом на тому березі Рони, на вежі Бокерського замку, спалахнув яскравий вогонь.

Він горів довго, і я довго дивився, як у глибокій нічній тиші, що її лиш коли-не-коли порушував тихий шурхіт орланових крил, миготить на водах Рони червонястий відблиск, і мені здавалося, що в цьому вогні є щось загадкове. Ану ж як це сигнал?…