Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 202
Альфонс Доде
На «Томагавку» Тартарена обожнювали всі і скрізь – офіцери й матроси на носі й на кормі; ніхто вже не згадував, що він – військовополонений, що він має постати перед англійським судом, його збиралися звільнити, коли припливуть у Гібралтар.
Що ж до суворого командора, то він, дуже радий, що зустрів такого сильного партнера, як Паскалон, увечері цілими годинами просиджував з безталанним залицяльником Клорінди за шахівницею, а той впадав у розпач, бо ж не міг носити Клорінді ласих шматочків від свого обіду. Адже бідолашні тарасконці так і залишилися в жалюгідному становищі емігрантів, і коли Тартарен, базікаючи на юті або в сумну надвечірню годину впадаючи біля леді Вільям, ненароком кидав погляд униз, на ніс, і бачив своїх земляків, що збилися в купку, мов пригнана на заріз худоба, бачив, як вони з жахом відвертаються від нього, – особливо після того, як він стріляв у Тараску, – герой наш мучився і катувався.
Тарасконці не пробачили йому цього злочину, а він і поготів не забував про цей постріл, який віщував йому лихо.
Уже пройшли Малаккську протоку, Червоне море, вже обігнули Сицилію, вже підпливли до Гібралтару.
Якось уранці попереду замріла земля, і Тартарен з Паскалоном, покликавши на допомогу служників, заходилися пакуватись, коли раптом почули поштовх, так наче корабель зненацька зупинився. «Томагавк» застопорив, і водночас почулися удари весел по воді, які чимраз ближчали.
– Ану погляньте, Паскалоне, – сказав Тартарен, – чи це часом не лоцман?
Справді, до корабля підпливав човен, але без лоцмана. На ньому майорів французький прапор, у ньому сиділи французькі матроси і ще двоє якихось добродіїв у чорному вбранні й у високих капелюхах. У Тартарена затьохкало серце.
– О! Французький прапор! Пустіть-но я гляну, дитино моя!
Він кинувся до ілюмінатора, але в цю мить двері відчинилися, в каюту ринув струмінь світла, а тоді увірвалися двоє поліцаїв у цивільному; пред’явивши наказ про арешт, дозвіл на видачу злочинців і ще бозна-що, вони вмить наклали лапу на бідолашний «теперішній лад» та на його секретаря.
Губернатор відсахнувся, зблід і з гідністю мовив:
– Схаменіться! Адже я – Тартарен Тарасконський!
– Саме вас ми й шукаємо!
І тут їх обох схопили – не пояснивши причини, не відповівши на жодне з чисельних їхніх запитань, не повідомивши, в чому вони винні, за віщо їх затримано і куди їх повезуть. Їх палив пекучий сором, коли, закутих у кайдани, – бо на них таки наділи наручники, – їх повели повз матросів, повз гардемаринів, а потім, під сміх і тюкання земляків, котрі, перехилившись через борт, плескали в долоні й горлали: «Чудово!.. Отак їх!.. Отак їх!..» – посадовили в човен.
Тартарен хотів би в цю мить пірнути на морське дно.
Із військовополоненого, подібного до Наполеона чи Фемістокла, перетворитися на звичайнісінького шахрая!
III. Продовження Паскалонового «Меморіалу»
