Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 201

Тартарен, розповідаючи це, плакав щирими сльозами, і йому здавалося, що на прекрасних очах креолки, втуплених у нього, теж блищать сльози. А сонце поволі опускалося в море, і обрій, який воно полишало, огортала фіолетова імла.

Аж тут до них наблизилися якісь тіні; різкий, холодний голос командора умить розвіяв чари:

– Люба моя, вже пізно, до того ж холоднувато. Ходімо!

Вона підвелася й легенько вклонилась:

– На добраніч, пане Тартарене!

Тартарена до глибини душі схвилювала глибока ніжність, що бриніла в її словах.

Якийсь час він іще прогулювався по палубі, подумки повторюючи: «На добраніч, пане Тартарене!» – і впиваючись цим прощанням. Проте ставало дедалі холодніше, командор таки мав слушність, і Тартарен вирішив іти спати.

Проминаючи маленький салон, він побачив крізь прочинені двері свого секретаря: той сидів біля столу, схиливши голову на руку, а другою рукою із заклопотаним виглядом гортав словник.

– Що це ви робите, дитино моя?

Вірний Паскалон розповів йому про те, як прикро були вражені англійці, коли Тартарен несподівано вийшов з кают-компанії, про перешіптування обурених співтрапезників і, головне, про загадкову фразу лейтенанта Шіппа, яку командор примусив його повторити і з якої всі вони так сміялися.

– Я розумію по-англійському, але не второпав змісту, проте запам’ятав слова і тепер намагаюся зрозуміти, що ж та фраза означала.

Слухаючи ці пояснення, Тартарен роздягся, пов’язав голову хусткою, влігся у постіль, вмостився якнайзручніше, якнайвигідніше, присунув до себе високу склянку з апельсиновою водою і, запаливши люльку, яку звик викурювати перед сном, спитав:

– Ну, ви вже переклали?

– Авжеж, любий учителю: «Узагалі тарасконець – це той самий француз, тільки безмірно збільшений, ніби відбитий у дзеркальній кулі».

– І ви кажете, що вони при цьому реготалися?

– Усі троє – і лейтенант, і лікар, і сам командор – не могли втриматись від сміху.

Тартарен здвигнув плечима з гримасою жалю:

– Далебі, цим англійцям рідко коли випадає нагода посміятися, тож вони й раденькі казна з чого! Ну, моя дитино, час уже спати, на добраніч.

Незабаром обидва вони поснули; одному приснилася Клорінда, другому – дружина командора, бо Лікірікі була вже далеко.

Дні спливали за днями, зливалися в тижні, подорож перетворювалася на чудову, чарівну прогулянку, і Тартарен, який так любив завойовувати симпатію, викликати захоплення, весь час відчував це навколо себе – у найрізноманітніших проявах.

Він міг сказати про себе словами Віктора Жакмона , який писав в одному з листів: «Дивно склалися мої взаємини з англійцями! Цих людей, таких незворушних з вигляду, таких холодних у стосунках одне з одним, вмить розворушує моя невимушеність. Вони вперше в житті мимохіть стають ласкавими; я роблю їх добрими, я за двадцять чотири години обертаю на француза будь-якого англійця».