Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 204

Альфонс Доде

– Ну, це вже не «Меморіал», а справжнісінький фантазіал!

Я силувано засміявся з цього каламбуру.

Між 5 і 15 липня.

Тарасконська в’язниця міститься в історичному замку, в старовинному замку короля Рене, який стоїть на березі Рони; чотири його кутові вежі видно здалеку.

Не щастить нам з історичними замками. У Швейцарії нашого славного Тартарена прийняли за ватажка нігілістів, а нас – за його зграю і посадили у темницю Бонівара, в Шільйонський замок.

У нашій в’язниці, щоправда, не так похмуро: багато світла, від річки віє прохолодою, і не піжить дощ, як у Швейцарії чи у Порт-Тарасконі.

Моя камера дуже вузька: чотири потиньковані стіни, залізне ліжко, стіл, стілець. У заґратоване віконечко, що виходить просто на Рону, пробиваються сонячні промені.

Під час Великої революції звідси кидали в Рону якобінців, наспівуючи відомий куплет:

З охоти чи з неволі, —Тут не збагнеш, —Вони із вежСтарого ТарасконаСтрибнули в Рону…

А що репертуар народних пісень швидко не змінюється, то й нам співають цей зловісний куплет. Не знаю, куди помістили мого бідного губернатора, але й він, певно, чує гучні голоси, які долинають увечері з берегів Рони, і голоси ці, звісно, навіюють йому невеселі думи.

Якби хоч нас посадили в одну камеру!.. Проте, щиро кажучи, відтоді як я тут, мені приємно, що я один, любо бути самому з собою, гарненько про все подумати.

Як по правді, бути тривалий час поруч із великою людиною так обтяжливо! Вона говорить із вами тільки про себе, і їй байдужісінько до ваших інтересів. Тож на «Томагавку» я не міг розпорядитися жодною хвилиною, жодної миті не міг побути з Клоріндою. Скільки разів казав я собі: «Вона там, унизу!» Але побігти до неї не міг. Тільки-но скінчиться обід – сідай за шахи з командором, а решту вечора проводь біля Тартарена: адже після того як я признався йому, що пишу «Меморіал», він не відпускав мене від себе: «Напишіть про це… Не забудьте написати про те…» Та й ну розповідати різні бувальщини, не тільки про себе, а й про своїх батьків – досить нецікаві.

А Лас-Каз, ви тільки уявіть собі, займався цим протягом кількох років! Імператор будив його о шостій ранку і тягав за собою то пішки, то верхи, то в кареті. І по дорозі – незмінне: «Лас-Казе, ви пам’ятаєте, на чому ми зупинилися? Ну, то продовжуйте… Коли я підписав мирну угоду в Кампоформіо…» У бідолашного повірника свій клопіт: дитина хвора, дружина залишилась у Франції, – та що там до цього імператорові! Йому аби тільки розповісти про себе, виправдатися перед Європою, перед усім світом, перед нащадками; і так день у день, вечір у вечір, упродовж багатьох років! Виходить, справжнім мучеником був на Святій Єлені не Наполеон, а Лас-Каз!

Тепер тортури мої скінчилися. Господь свідок: я й пальцем не ворухнув задля цього – але нас розлучили, і я можу врешті на дозвіллі подумати про себе, про свою лиху долю, про мою Клорінду, яку так палко кохаю.

Чи повірила вона, що я винен?… Вона, напевне, ні, але її родина, всі ці Еспазети д’Ескюдель де Ламбеск?… В їхньому колі завжди вважають людину винною, якщо вона не має титула. Так чи інак, а мої надії одружитися з Клоріндою тепер уже розвіялися остаточно, бо я вже не великий сановник. Мабуть, доведеться знову піти служити до Безюке, в його аптеку на Малому майдані, знову крутитися біля пляшечок і слоїків… Отака вона, слава!