Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 197

Коли по неї приходив її чоловік, командор, схожий на Гудсона Лоу, з обличчям злої куниці, вона благала: «Ні!.. Ні!.. Ще трошечки!» – і кидала нишком погляд на великого тарасконського мужа, а він ловив цей погляд і навмисне підвищував голос.

Повертаючись після таких бесід до себе в каюту, Тартарен іноді наче мимохідь питав Паскалона:

– Що вам сказала дружина командора? Вона, здається, питала про мене?…

– Авжеж, учи-и-и-телю. Ця дама сказала мені, що вона вже багато про вас чула.

– Мене це не дивує, – спокійнісінько зауважував Тартарен. – Я дуже популярний в Англії.

Ще одна спільна риса з Наполеоном!

Якось уранці Тартарен вийшов на палубу і, дуже здивований, побачив, що креолки в шезлонгу немає. Мабуть, вона не вийшла тому, що сьогодні погана погода: дмухає холодний вітер, море неспокійне, водяні бризки долітають аж до юта. Адже вона така тендітна, така вразлива!

Море хвилювалось, і це хвилювання, здавалося, захопило всю палубу, увесь екіпаж.

Річ у тім, що моряки помітили кита, а кити у цих широтах з’являються досить рідко. Дихал у нього не було, він не пускав фонтанів, тож дехто твердив, що це самиця, а інші заперечували: це, мовляв, кит якоїсь невідомої порода. Сторони засперечалися.

Кит плив поперед корабля, нікуди не збочуючи, і один з офіцерів подався до капітана – просити дозволу на полювання. Капітан, як завжди, лихий, відмовив під тим приводом, що не можна марнувати часу; він дозволив тільки кілька разів вистрелити в кита з рушниці.

До кита лишалося двісті п’ятдесят – триста метрів; хвиля, могутня й примхлива, то піднімала його, то опускала і поцілити тварину було нелегко.

Пролунало кілька пострілів. Матроси, що стояли на вантах, гукали, що кулі влучили, але кит так само гойдався й вигравав на воді; усі дивилися на нього, навіть тарасконці, хоч вони тремтіли від холоду й мокли на носі: адже їх заливало дужче, ніж джентльменів, які зібралися на кормі.

Тартарен, що стояв у гурті молодих офіцерів, давав оцінку пострілам:

– Переліт!.. Недоліт!..

– Вчите-е-лю, якби ви спробували самі!.. – промекекав Паскалон.

В ту ж мить один із молодих гардемаринів жваво повернувся до Тартарена:

– Коли ваша ласка, пане губернаторе!..

І простяг йому свій карабін. О, яким урочистим жестом узяв Тартарен зброю, зважив її на долоні й приклав до плеча! А Паскалон, гордий і водночас збентежений, спитав:

– До скількох треба рахувати, коли стріляєш у кита?

– Мені рідко коли випадало полювати на цю дичину, – відповів наш герой, – але, гадаю, треба рахувати до десяти…

Він прицілився, порахував до десяти, вистрелив і віддав карабін офіцерові.

– Здається, поцілили! – мовив гардемарин.

– Ура! – влад вигукнули матроси.

– А я і не сумнівався, – скромно сказав Тартарен.

Нараз почулися такі жахливі зойки, зчинився такий рейвах, що за мить прибіг сам капітан: він подумав, що на корабель напала зграя піратів. Збившись на носі, тарасконці тупотіли ногами, вимахували руками й волали всі разом, заглушуючи навіть шум вітру і хвиль: