Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 196

Тартарен щоранку виходив після сніданку на палубу, сідав на одне й те саме місце і заводив розмову з Паскалоном.

Отак і Наполеон, пливучи на «Нортумберленді», вподобав собі місце: він любив стояти, спершись на гармату, одну й ту ж саму; її так і називали: «гармата імператора».

Чи пам’ятав про це великий тарасконець? Чи був це випадковий збіг? Можливо, що й не випадковий, але хай ця обставина не принижує Тартарена в наших очах. Хіба Наполеон, коли здавався англійцям, не порівнював себе із Фемістоклом? «Я йду, як Фемістокл…» А хто знає, про що думав сам Фемістокл, підсівши до вогнища, розкладеного персами?… Адже рід людський такий давній, йому стало тісно на землі; всі шляхи його сходжені… Кожне з нас іде чиїмсь шляхом… А втім, деякі подробиці, які Тартарен згадував у розмовах зі своїм маленьким Лас-Казом, були властиві тільки йому, Тартаренові Тарасконському, і нічим не нагадували життя Наполеона.

Його дитинство, що минуло на Міському кільці; його витівки в юності, коли він повертався вночі з клубу; його залюбленість у зброю, у полювання на великих хижаків, що зародилася, коли він був іще хлопчаком; його розважливість латинянина, що ніколи його не зраджувала: хоч би до яких безумних пустощів він удавався, внутрішній голос завжди підказував: «Не припізнюйся… Не застуджуйся…»

Тартарен пригадав ще й таке: колись давно він гуляв по Гарському мосту, і до нього підійшла старезна циганка, взяла його за руку й, глянувши на лінії, сказала:

– Настане час, і ти будеш королем.

Можете собі уявити, як усі кепкували з того ворожіння! А воно, проте, збулося…

Тут великий муж урвав себе:

– Знаєте, я розповідаю п’яте через десяте, те, що зринає в пам’яті, але гадаю, все це може придатися вам для «Меморіалу»…

– Безперечно, – відповів Паскалон, який жадібно ловив кожне слово свого вчителя.

Та й не тільки він. Тартарена зазвичай слухали кілька молодих гардемаринів, ловлячи кожне його слово.

Але найуважнішою слухачкою була дружина командора, зовсім іще юна, тендітна й меланхолійна креолка з матово-білим, мов пелюстка магнолії, обличчям і великими чорними очима – лагідними, глибокими, задумливими… Розкинувшись у бамбуковому шезлонгу, недалеко від того місця, де сидів Тартарен, вона просто впивалася його розповідями.

Паскалон, неабияк пишаючись із того, що всі так захоплено слухають його вчителя, прагнув прославити його ще більше й просив розповісти про лев’ячі лови, про сходження на Юнгфрау, про оборону Памперігуста. І наш герой, як завжди, довірливий, мов дитина, заходив у цю невинну змову, і сам чимдалі захоплювався, і дозволяв гортати себе, наче книжку з малюнками, ілюстровану його бурхливою тарасконською мімікою та вигуками «пах-пах!», якими супроводились оповіді про мисливські пригоди.

Креолка, мерзлякувато скулившись у шезлонгу, здригалася від кожного Тартаренового вигуку; від хвилювання її акварельне личко ледь-ледь рожевіло, наче до нього легесенько торкалися пензликом, умоченим у рожеву фарбу.