Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 198

– Тараска!.. Він стріляв у Тараску!.. У матінку!..

– А бодай!.. Що вони таке кажуть? – спитав зблідлий Тартарен.

Не далі як за десять метрів од корабля здіймав над зеленими хвилями свою лускату спину, свою химерну голову з налитими кров’ю очима і з пофарбованими кіновар’ю губами, що кривилися у злісній усмішці, страховидний ідол Тараска Тарасконська.

Зроблена з найміцнішого дерева, справно змайстрована, вона пливла собі морем від того самого дня, коли – про це довідалися згодом – її знесло шквальним вітром із палуби судна Скрапушіна. Лискучу, оброслу водоростями й черепашками, але цілу й неушкоджену, несли її морські хвилі; люті урагани, що вихорились над нею, не завдали їй ні лиха, ні шкоди; першу і єдину рану дістала вона від Тартарена Тарасконського…

Вона! Від нього!

На лобі в бідолашної «матінки» зяяла свіжа рана.

Один із офіцерів-англійців вигукнув:

– Лейтенанте Шіпп! Ви тільки гляньте, яка кумедна тварина!

– Це Тараска, молодий чоловіче, – урочисто мовив Тартарен. – Це наша пращурка, праматір; її шанують усі добрі тарасконці.

Офіцер зчудувався, та й було з чого: щоб отака почвара була праматір’ю цього дивного народця, чорнявого, вусатого народця, знайденого на дикому острові в морі за п’ять тисяч миль від континенту!

Говорячи про Тараску, Тартарен, на знак особливої поваги, скинув капелюха; проте хвилі вже віднесли «матінку» далеко від корабля; довго ще судилося їй плисти за течією нетонучим цурпалком і поставати в розповідях моряків то величезним спрутом, то морським змієм, який з’являвся то тут, то там, жахаючи китобоїв.

Наш герой довго дивився вслід Тарасці, не мовлячи й слова, а коли та перетворилася на чорну цяточку на тлі білястих хвиль, сумно сказав:

– Затямте, Паскалоне: цей постріл принесе нам нещастя!

Протягом усього дня Тартарена гнітили тривожні думки, гризло сумління й поймав священний жах.

II. Обід у командора. Тартарен показує на Фарандоли. Як лейтенант Шіпп визначив тип тарасконця. Коли побачили Гібралтар. Помста Тараски

За тиждень тарасконці наблизились до духмяних берегів Індії, і море було таке саме тихе та гладеньке, а небо такого самого молочного кольору, як і під час їхньої першої подорожі. Післяполуденної, жаркої і ясної години Тартарен відпочивав у себе в каюті – у самих кальсонах, пов’язавши свою велику голову хусткою в горошинку, довжелезні ріжки якої стирчали, мов непорушні вуха жуйної тварини.

Раптом до каюти вскочив Паскалон.

– Що?… Що сталося?… – невдоволено спитав великий муж і зірвав з голови хустку: він не любив нікому показуватися на очі у такому вигляді.

Паскалон, ледве зводячи дух, заникуючись дужче, ніж звичайно, і витріщивши очі, відповів:

– Здається, ви здобули перемогу.

– Про кого це ви? Про Тараску? Хай йому біс, я й так це дуже добре знаю.

– Ні, – прошамотів Паскалон. – Про дружину командора.

– Он як! Бідолашна! Ще одна!.. Але чому ви так гадаєте?

Замість відповіді Паскалон простяг йому друковану картку, у якій було сказано, що лорд командор і леді Вільям Плантагенет запрошують сьогодні ввечері його вельможність губернатора Тартарена і начальника канцелярії пана Паскалона до себе на обід.