Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 194

На палубі Тартарена зустрів черговий офіцер і шанобливо провів його в каюту першого класу. Паскалон пішов слідом за ним і був винагороджений за свою відданість: йому відвели каюту поруч із губернаторовою, тим часом як решту тарасконців англійці загнали на нижню палубу – якраз підхоже, на їхню думку, місце для жалюгідних емігрантів; туди ж упхнули й весь колишній генеральний штаб острова, що було для них заслуженою карою за слабкодухість і віроломство.

Між Тартареновою каютою та каютою його вірного секретаря містився невеличкий салон з диванами, екзотичними рослинами та розвішаною по стінах зброєю, а також їдальня, де повітря освіжали дві брили льоду, що лежали у вазах, поставлених по кутках. До його вельможності було приставлено для послуг метрдотеля та двох служників. Тартарен приймав усі знаки поваги як належне і на все відповідав: «Чудово!» тоном суверена, для якого почесті й пошана – звичайні речі.

Коли піднімали якір, Тартарен, незважаючи на дощ, зійшов на палубу: він хотів кинути останній погляд на свій острів.

Порт-Тараскон було погано видно, та все ж Тартарен розгледів крізь сіру пелену туману, як король Негонко із зграєю своїх розбишак грабують місто, резиденцію і вистрибують на березі у шаленій фарандолі.

Тільки-но місіонер отець Батальє та ополченці покинули острів, новонаверненим повилітали з голови всі напучування і в них пробудилися первісні інстинкти.

Паскалонові навіть привидівся поміж танцюристів граційний силует Лікірікі, але він промовчав – боявся засмутити доброго свого вчителя, хоч тому, здавалося, до всього цього було байдужісінько.

Заклавши руки за спину й застигнувши у величній позі, мов пам’ятник якомусь історичному діячеві, тарасконський герой дивився невидющими очима кудись у далечінь; він невідступно думав про те, що доля його схожа на долю Наполеона, знаходив нові й нові риси спільності між собою та великою людиною і простодушно дивувався, що навіть вади в них однакові.

– От хоч би таке, – сказав він своєму маленькому Лас-Казові. – Наполеон був страшенно запальний, і я – теж, особливо замолоду. Якось, пригадую, у Театральному кафе я засперечався з Костекальдом, грюкнув спересердя кулаком по його чашці, а тоді по своїй і розтрощив обидві…

– Бонапарт у Леобені!.. – несміливо зауважив Паскалон.

– Ти маєш слушність, дитино моя, – відповів Тартарен, ласкаво всміхнувшись.

Ну, а як добре подумати, то найбільше ріднила нашого героя з імператором, безперечно, уява, бурхлива південна уява. Наполеон був наділений безмірною, неосяжною уявою. Досить згадати його похід до Єгипту, перехід через пустелю на верблюді (іще один дивовижний збіг – верблюд!), похід до Росії, мрії про завоювання Індії.

Ну, а його, Тартаренове, життя – хіба це не найдивовижніша казка?… Леви, нігілісти, Юнгфрау, владарювання на цьому острові за п’ять тисяч миль від Франції! Щоправда, він розумів, що де в чому поступається імператорові; зате він не проливав крові – річок крові! – і не жахав увесь світ, як той, інший…