Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 192

Кінець кінцем англієць зважив на Тартаренові пояснення і сказав, що довезе колоністів до Гібралтара, однак з умовою, що вони здадуть усю зброю, в тому числі й мисливські рушниці, револьвери та тридцятидвохзарядний вінчестер.

Він приставив до губернатора озброєну варту й подався на корабель снідати.

У Правлінні зазвичай снідали о цій самій порі, тож сановники теж посідали до столу, тільки місце принцеси Лікірікі було вільне: її шукали, обдивилися кожну латанію, кожну кокосову пальму, які росли біля резиденції, але так і не знайшли.

Усі були схвильовані до краю; отець Батальє забув навіть прочитати молитву.

Якийсь час усі їли мовчки, уткнувши носи в тарілки. Нараз Паскалон підвівся й підняв склянку:

– Панове! Наш губер-губе-е-ернатор – військово-о-полонений… То присягнімося ж, що підемо разом із ним у поло-о-н!..

Він не доказав: усі зірвалися на ноги й, піднявши склянки, захоплено загукали, аж луна пішла по резиденції:

– Неодмінно!

– Господом нашим присягаємось – ми підемо із ним!..

– Підемо! На смерть!.. На ешафот!..

– Го-го-го! Хай живе Тартарен! – ревів Екскурбаньєс.

А через годину всі, за винятком Паскалона, відкинулись від губернатора, – всі, навіть маленька принцеса Лікірікі. Її випадково помітили на даху резиденції. Коли вистрелила гармата з англійського корабля, вона видерлась на дах, не розуміючи, що там куди небезпечніше, ніж унизу; ледве жива від страху, вона злізла аж тоді, коли придворні дами показали їй здаля розкриту бляшанку сардин: для Лікірікі сардини були більшою принадою, ніж солодощі для папуги, що втік із клітки.

– Люба моя дитино! – урочисто мовив Тартарен, коли Лікірікі підвели до нього. – Я – військовополонений. То що б ви воліли? Поїхати зі мною, чи залишитись на острові? Гадаю, що англійці дозволять вам тут залишитися; але мене ви вже більше не побачите.

Лікірікі глянула йому просто в вічі й прощебетала – дзвінко й рішуче:

– Мій залишається на остлів.

– Що ж, ви вільні, – лагідно мовив Тартарен, але серце бідоласі краялося від болю.

Увечері він сидів замислившись біля вікна у спорожнілій резиденції, покинутий і дружиною, і сановниками; тільки Паскалон ділив із ним самотність.

Вдалині миготіли вогні міста, чулися сердиті голоси колоністів, співи англійців, що стали табором на березі, рокотіла Мала Рона, вода в якій піднялася від дощів.

Важко зітхнувши, Тартарен зачинив вікно, зав’язав голову нічною хусткою – великою хусткою в горошинку – і сказав своєму вірному секретареві:

– Мене не так уже й дивує і не вельми засмучує те, що всі мене зреклися; але щоб і ця крихітка… Признаюсь по правді, я гадав, що вона любить мене…

Чуйний Паскалон заходився його розраджувати. Хай там як, а повернутися до Тараскона, – а вони рано чи пізно туди неодмінно повернуться, – з цією принцесою-дикункою було б неабиякою оригінальністю; а згодом, коли Тартаренове життя пішло б своїм звичайним плином, він би соромився дружини-папуаски, вона б його компрометувала…

– Пригадайте-но, любий учителю, як вам допікав вер-р-блюд, коли ви повернулися з Алжира…