Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 191

– Що ви робите на цьому острові? За яким правом ви на ньому поселилися?

Бранкебальм переклав запитання Тартаренові, і той звелів відповісти:

– Скажіть йому, Ціцероне, що це наш острів, що ми купили його в короля Негонко і маємо купчу, складену за належною формою.

На цьому обов’язки Бранкебальма як товмача скінчилися. Англієць звернувся до губернатора чудовою французькою мовою:

– Негонко? Вперше чую… Нема такого короля – Негонко.

Тартарен звелів негайно знайти свого тестя-короля й привести сюди.

Після цього він запропонував офіцерові піти у Правління і ознайомитися з документами.

Офіцер погодився і пішов слідом за ним, наказавши матросам охороняти човни; ті приставили рушниці до ноги й примкнули багнети. О, ті багнети! Вони були такі гострі, блищали так сліпуче, що при одному лиш погляді на них поза шкірою йшов мороз.

– Спокійно, діти мої, спокійно! – на ходу бурмотів Тартарен.

Чесно кажучи, така порада не була потрібна нікому, хіба що отцеві Батальє, який і досі нетямився з люті. Та його не спускали з ока.

– Я вас зв’яжу, велебний отче, якщо ви не вгамуєтесь! – повторював Екскурбаньєс, цокотячи зубами від страху.

Тим часом тарасконці шукали короля Негонко; повсюди лунали голоси, що кликали його, та короля ніде не було видно. Нарешті одному з ополченців спало на думку навідатись до складу. Король лежав між двома бочками й гучно хропів, надихавшись часнику та випарів деревної олії і впившись спиртом: він вижлуктив майже весь запас спирту, що був на складі.

Брудного, смердючого, його привели до губернатора, та годі було добитися від нього чогось путнього.

Тоді Тартарен уголос прочитав купчу й показав хрестик, яким розписався його величність, державну печатку й підписи найповажніших посадових осіб колонії.

Адже цей офіційний документ неспростовно підтверджував право тарасконців на острів!..

Офіцер здвигнув плечима:

– Добродію, цей дикун – просто шахрай, та й годі. Він продав вам те, що ніколи йому не належало. Цим островом від давніх-давен володіють англійці.

На цю заяву не можна було не зважити, тим паче що підкріплювали її гармати «Томагавка» та багнети морської піхоти, – тож Тартаренові нічого іншого не лишалося, як скласти зброю.

Зате він зірвав серце на своєму недостойному тестеві.

– Старий негіднику! Як смів ти запевняти нас, що це твій острів?… Як смів ти продавати його нам?… Як тобі не соромно дурити порядних людей?…

Та Негонко мовчав, як води в рот набравши; його тупий дикунський розум мовби випарувався разом із спиртним та часниковим духом.

– Заберіть його! – гукнув Тартарен до ополченців, які привели короля, і сказав офіцерові, який спогорда споглядав цю сімейну сцену:

– У всякому разі, добродію, моя чесність – поза всякою підозрою.

– Це встановить англійський суд, – чванькувато відповів офіцер. – Ви тепер мій бранець. Що ж до остров’ян, то вони повинні протягом двадцяти чотирьох годин покинути острів, а ні, то ми їх розстріляємо.

– Розстріляєте?! Отакої!.. – вигукнув Тартарен. – А як же вони покинуть острів? Адже ми не маємо судна. Хіба що уплав…