Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 189

Подумати лишень, що пісенька великого Містраля може отак діяти на людей!

29 грудня.

Сьогодні о десятій годині ранку його вельможність Тартарен, порт-тарасконський губернатор, узяв шлюб із донькою короля Негонко.

Шлюбну угоду підписали його величність Негонко, який замість імені намалював хрестик, начальники відділів і найповажніші сановники; потім у вітальні відбулося вінчання.

Церемонія була проста, але дуже урочиста: всі ополченці були при зброї, всі військові й усі цивільні – у повній парадній формі. Один тільки Негонко осоромився – і як король, і як батько.

А яка чарівна була принцеса в білій сукні і в кораловому намисті!

Увечері – бучне свято; подвійні пайки їжі, постріли з гармат, рушничні салюти наших стрільців по консервних бляшанках, крики «ура!», пісні, загальна радість і захват.

А дощ – ну ж і піжить!.. А дощ – ну ж і періщить!..

V. Поява герцога Монського. Обстріл острова. Це не герцог Монський. «Спустіть прапор, хай вам чорт!» Тарасконці повинні покинути острів за двадцять чотири години, а судна немає. Всі, хто трапезує з Тартареном, присягаються, що підуть разом із губернатором у полон

– Гляньте! Гляньте!.. Корабель!.. Корабель на рейді!..

На крик ополченця Бердула, який збирав уранці під дощем на березі черепашачі яйця, порт-тарасконські колоністи вмить повихилялися з вікон і дверей свого запліснявілого ковчега й відгукнулися тисячоголосою луною: «Корабель!.. Гляньте!.. Гляньте!.. Корабель!..» – і хто вистрибом, хто підплигом, як в англійській пантомімі, побігли на набережну й заревли, мов тюлені.

Губернатор, коли йому про це доповіли, теж миттю примчав на берег, сяючи з радості й на ходу застібаючи куртку, дарма що лив дощ і всі його підданці ховалися під парасольками.

– А що, діти мої?! Хіба я вам не казав, що він приїде?… Це герцог!

– Герцог?!

– А хто ж іще, по-вашому? Не хто інший, як наш славний герцог Монський привіз нам харчі, зброю, інструменти й робочі руки, – адже я весь час у нього їх просив.

О, якби ви бачили приголомшені обличчя тих, хто найдужче лютився проти «мерзенного бельгійця»! Тільки безсоромник Екскурбаньєс гасав, як навіжений, понад берегом, і горлав:

– Хай живе герцог Монський!.. Го-го-го!.. Хай живе наш рятівник!..

Величезний корабель, здіймаючись над водою, велично підпливав до рейду. Він дав свисток, виплюнув пару, із гуркотом кинув якір, але, через коралові рифи, дуже далеко від берега, а тоді зупинився і стояв під дощем, німий та застиглий.

Колоністи розгублено перезиралися. Чому на кораблі не відповідають на їхні привітання, на вимахування парасольками й капелюхами? Цей вельможний герцог, далебі, надто вже незворушний!..

– А може, він не певен, що це ми?

– А може, він гнівається на нас за те, що ми його сварили?

– Хто сварив? Я ніколи його не сварив.

– І я не сварив.

– Ну, а я тим паче…

Один тільки Тартарен не розгубився серед загального замішання. Він наказав, щоб над резиденцією підняли прапор, а потім вистрелили з гармати, – тоді в герцога зникнуть усі сумніви.