Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 186

Ця подія вжахнула всіх колоністів. Адже поки в нас був човен, ми не втрачали надії рано чи пізно добратися до материка; пливучи від острова до острова, можна було сподіватися на допомогу, а тепер, безперечно, ми були відрізані від усього світу.

Отець Батальє страшенно розгнівався – він прикликав усі кари небесні на голови цих бандитів, злодіяк, дезертирів і ще гірше. Навіть Екскурбаньєс скрізь горлав, що їх треба повбивати, «як собак», а їхніх дружин та дітей засудити до розстрілу.

Один тільки губернатор був спокійний.

– Не впадайте в крайнощі, – казав він. – Хай там як, але всі вони – тарасконці. Пожаліймо їх, згадаймо, які небезпеки чигають на них у дорозі. З усіх лише Трюфенюс трохи вміє керувати вітрилом.

Потім йому сяйнула щаслива думка виховати покинутих дітей за кошти колонії.

Як на мене, у глибині душі він був радий, що спекався свого смертельного ворога та його прибічників.

Того ж таки дня його вельможність продиктував мені черговий наказ; згодом його було розклеєно в місті.

Наказ

Ми, Тартарен, губернатор Порт-Тараскона і всіх його володінь, кавалер ордена першого ступеня і т. п., закликаємо населення зберігати спокій.

Винних будуть невтомно розшукувати; їх буде покарано згідно з усією суворістю закону.

Виконання цього наказу покладається на командувача армії та флоту.

Потім він звелів мені додати постскриптум, щоб покласти край дальшому поширенню лиховісних чуток:

Часнику не забракне.

6 грудня.

Наказ губернатора дуже сподобався всім жителям міста.

Щоправда, мені раз у раз спадало на думку: «Розшукувати винних… Але в який спосіб? Де? З допомогою чого?» А втім, недарма ж у нас є прислів’я: «Бика бери за роги, а на людину виходь зі словом». Тарасконське плем’я кохається у високих фразах, тож наказ губернатора всі схвалили беззастережно.

А до всього ще й випогодилося, визирнуло сонце, і всі враз щиро звеселіли. На Міському кільці танцюють, звідти долинає сміх. Який же славний наш народ, і як легко управляти ним!

10 грудня.

Мене вшановано найвищою честю: надано чин сановника першого класу.

Наказ про це я знайшов сьогодні вранці за сніданком у себе під тарілкою. Губернатор був помітно щасливий тим, що вшанував мене найвищою відзнакою. Тепер я зрівнявся з Бранкебальмом, Бомв’єйлем та велебним отцем, і всі вони не менше, ніж я, радіють моєму підвищенню.

Увечері я завітав до дез Еспазетів. Вони вже знали чудову новину. Маркіз поцілував мене при Клорінді, і вона аж зашарілася з радощів. Одна лиш маркіза була байдужа до мого нового чину. Вона гадає, що і в плащі сановника я, як був, так і лишився різночинцем. Чого іще їй треба? Сановник першого класу!.. І це в такому молодому віці!..

14 грудня.

У Правлінні відбувається щось незвичайне, невидане, таке, що я, збентежений до краю, наважуюсь довірити моєму щоденнику.

Губернатор закоханий!

І в кого? Ладен закластися – ні за що не вгадаєте! У свою маленьку хрещеницю – у принцесу Лікірікі!

Він, Тартарен, наш великий Тартарен, який відмовився від багатьох чудових партій, Тартарен, який визнавав тільки одну супутницю життя – славу, закохався в цю мавпочку! Щоправда, в мавпочку королівської крові, навернену в християнську віру… Та все одно вона, як була, так і лишається дикункою, брехливою, ласолюбною, злодійкуватою. А її звички, а поведінка! Вбрання на ній завжди порване: тільки-но вияснюється, вона миттю видирається на самісінький вершечок кокосової пальми й розважається, жбурляючи міцні, мов камінь, горіхи, на голови літніх колоністів, цілячи їм просто в лисину. Недавно вона мало не вбила нашого шановного добродія М’єжвіля.