Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 183

Безюке мав слушність: тут або нічого не виростало, або виростало до велетенських розмірів.

Усе це, звичайно, дуже гнітило тарасконців; якщо ж додати іще нудьгу, тугу за далекою батьківщиною, жаль за затишними тарасконськими альтанками, поставленими вздовж міського валу, визолоченого сонцем, то не дивно, що колоністи занедужали і недужих день від дня більшало.

Добре, що начальник відділу охорони здоров’я Турнатуар не вірив у фармакопею і не запихав болящих усілякими ліками, не заливав їх мікстурами, як це робив Безюке, а лікував усіх «часниковою юшечкою».

Ото були ліки, скажу я вам! Жодному недужому не зашкодила ця юшка! Людина вже вся спухла, голосу не зведе, благає вже привести священика та нотаріуса. А принесуть їй «часникової юшечки» – три головки часнику, три великі ложки прованської олії на горщик, а до неї ще й грінок, – і людина, яка хвилину тому ледве дихала, вигукує:

– А бодай тобі!.. Як гарно пахне!..

Самий лише дух юшки повертав її до життя.

А вже як людина з’їсть тарілочку, потім другу, тоді третю – набряки стухають, голос міцнішає, і вона зводиться з постелі, а ввечері вже сидить у вітальні за вістом… Щоправда, не треба забувати, що все це були тарасконці.

Тільки одна-єдина недужа – вельможна дама, маркіза дез Еспазет, уроджена д’Ескюдель де Ламбеск – знехтувала Турнатуаровими ліками. Часникова юшка – харч простолюду, а не тих, чиї пращури були хрестоносці… Вона не хотіла й слухати про юшку, так само як і про те, щоб віддати Клорінду за Паскалона. А тим часом сердешній дамі дедалі гіршало. Їй справді було недобре.

Під цим непевним визначенням у даному разі слід розуміти загадкову недугу, схожу на водянку, яка була справжнісіньким лихом для наших південців-колоністів. Ця недуга спотворювала їх: очі сльозилися, живіт і ноги набрякали. Достоту хвороба лікаря Мова з легенди про Сина людського.

Отже, як казав юний автор «Меморіалу», бідолашну маркізу «розперло». Щовечора Паскалон, тихий, зажурений, ішов у місто і бачив таку картину: нещасна жінка лежала в ліжку під величезним синім бавовняним парасолем, прилаштованим в узголів’ї, зойкала, стогнала і навідріз відмовлялася від часникової юшки; Клорінда, висока, мовчазна, варила липовий цвіт, а маркіз сидів у кутку, незворушний і терплячий, мов філософ, і набивав патрони для наступного, вельми сумнівного полювання.

У сусідніх комірчинах стікала вода із розкритих парасолів, пищали діти; у вітальні точилися політичні суперечки, гострі й бурхливі, а в шибки і в цинковий дах знай барабанив дощ, і з ринв з плюскотом і бульканням ринули водоспади.

Тим часом Костекальд не переставав інтригувати: вдень – у своєму службовому кабінеті, ввечері – в місті, у вітальні, разом із такими негідниками, як Барбан і Рюжімабо; ті підхоплювали його підшепти й розносили по колонії лихі чутки, поміж них і таку: «Часнику забракне!»

А що, як і справді незабаром не стане цілющого часнику, цієї універсальної панацеї? Адже він лежить на урядовому складі під замком, і Костекальд запевняє, що на нього накладено заборону! Страшно подумати!