Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 182

III. Дощить і дощить. Епідемія водянки. Часникова юшка. Наказ губернатора. Часнику забракне. Часнику не забракне! Хрестини Лікірікі

День у день, ніч у ніч – та сама сльота, те саме сіре небо, той самий дощ. Щоранку в місті прочинялися вікна, і з них вистромлялися руки.

– Дощить?…

– Дощить!..

Дощ не вщухав ні на мить, як і казав Безюке.

Бідолашний Безюке! Незважаючи на злигодні, яких довелось йому зазнати разом із пасажирами «Фарандоли» та «Люцифера», він усе ж таки залишився у Порт-Тарасконі: через своє татуювання він не насмілювався повернутись на християнські землі. Він змирився навіть із тим, що вже не виконував обов’язків тимчасового губернатора, а знову став звичайним аптекарем і молодшим лікарем під началом Турнатуара, – аби лиш не показувати в цивілізованих країнах свою страхітливу фізіономію й всіяні червоними цятками руки. Однак він мстився за свою біду на земляках, віщуючи їм найжахливіші лиха. Коли вони нарікали на дощ, на багнюку, на вогкість, аптекар тільки здвигав плечима:

– Це ще нічого!.. Ось побачите, що далі буде!..

І він таки казав правду. Люди почали хворіти – їх валила з ніг постійна вогкість і брак свіжої їжі.

Корів давно вже поїли. А на мисливців надія була дуже мала, хоч вони могли похвалитися такими вправними стрільцями, як маркіз дез Еспазет, і твердо засвоїли Тартаренові правила: «Раз, два, три!» – для перепілки, «Раз, два!» – для куріпки. Та де тут у біса знайдеш перепілку, куріпку чи щось інше! Навіть чайок та буревісників не було – ніякі морські птахи не залітали на цей бік острова.

На полюванні щастило підстрелити хіба що кабана, та й то зрідка. Іноді траплялися кенгуру, але поцілити кенгуру дуже важко – адже вони весь час стрибають і скачуть.

Тартарен і сам не знав, до скількох треба рахувати, перш ніж вистрелити в цю тварину. Коли маркіз дез Еспазет якось спитав про це, він відповів перше, що спало на думку.

– До шести, маркізе…

Дез Еспазет порахував до шести, однак уполював тільки жахливий нежить, бо дощ лив як з відра, не перестаючи ні на хвилину.

– Доведеться самому піти на полювання, – заявив Тартарен.

Але він зволікав, чекаючи гарної погоди, а тим часом дичини чимдалі меншало. Щоправда, гладкі ящірки були їстівні, проте їхнє прісне біле м’ясо, яке пиріжник Буфартіг готував за рецептом «білих отців», незабаром остогидло остров’янам.

Страждали вони не тільки тому, що бракувало свіжини, – не можна було також гуляти на свіжому повітрі. Хто б то хотів чалапати по калюжах, по болоту, під дощем?…

Міське кільце зникло під водою, затоплене!

Лише кілька найвідважніших колоністів – Ескара, Дурладур, Менфор, Роктальяд – виходили в дощ копати землю, орати свої «гектари», ревно й невтомно намагаючись хоч що-небудь виростити на своїх плантаціях; але у вологому теплі цієї землі, яку день і ніч поливав дощ, творилися дива: селера за одну ніч виганялася така, як височенне дерево. А яка вона була тверда! Капуста теж виростала величезна, однак листя майже не було, все йшло в качан, довгий, мов стовбур пальми. А вже про картоплю, моркву годі було й мріяти.