Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 180

Човен ще не пристав до берега, коли захоплені вигуки ополченців та крик Екскурбаньєса: «Нумо галасувати!» – уже звістили остров’янам, що експедиція пройшла успішно.

Канібалів спостигла жорстока помста: спалено багато селищ, знищено, як одностайно засвідчили вояки, кілька тисяч папуасів. Цифри називали різні, та всі вони були досить солідні. Події висвітлювали теж по-різному. Однак незаперечним було те, що ополченці захопили в полон і привезли з собою кілька високородних бранців, у тому числі й самого короля Негонко та його дочку Лікірікі; їх усіх повели до Правління повз юрбу остров’ян, які зустріли переможців бурхливими оплесками.

Ополченці йшли, карбуючи крок, мов солдати Христофора Колумба, що поверталися після відкриття Нового Світу; вони були обвішані усілякими дивовижними речами: блискучими пташиними перами, звірячими шкурами, зброєю і ганчір’ям дикунів.

Однак найбільшу увагу привертали до себе бранці. Добрі тарасконці пасли їх очима – із цікавістю й ненавистю водночас. Дикуни були сяк-так загорнені в якісь укривала: отець Батальє звелів поприкривати їхні голі тіла. Дивлячись на них, тарасконці згадували, що ці канібали зжерли отця Везоля, нотаріуса Камбалалета й ще багатьох їхніх земляків, і здригалися, наче стояли у звіринці перед кліткою з удавами, коли ті, зарившись у зібгані вовняні підстилки, перетравлюють їжу.

Попереду йшов король Негонко – старий чолов’яга, високий, чорний, з кучмою сивого волосся, з роздутим, мов у немовляти, черевом; на лівій його руці висіла на мотузочці марсельська череп’яна люлька. Поряд, пускаючи бісики блискучими чорними оченятами, дріботіла маленька Лікірікі в кораловому намисті, у браслетах із рожевих черепашок. Слідом за ними плентали довготелесі, довгорукі чорні мавпи, вишкіряючи гострі зуби в страхітливих усмішках.

Колоністи спершу спробували були пожартувати:

– Отепер буде робота для мадемуазель Турнатуар!..

Справді, у доброчесної старої панни, одержимої ідеєю повдягати всіх дикунів, промайнула думка про те, як вона вбере і цих. Та за якусь мить цікавість змінилася шаленою люттю – тарасконці знову згадали, як ці канібали пожерли їхніх земляків.

– Смерть їм!.. Смерть їм!.. Усіх порішити!.. – залунали нестямні вигуки.

Екскурбаньєс, щоб показати, який він войовничий, повторював слова Скрапушіна:

– Перестріляти всіх, як собак…

Спиняючи навіженця, Тартарен застережливо підвів руку:

– Спірідіоне! Шануймо закони війни!..

Проте не кваптеся впадати у захват од цих прекрасних слів: губернатор промовив їх лише з політичних міркувань.

Хоч як гаряче захищав Тартарен герцога Монського, в душі його все-таки тлів сумнів. А що, як герцог справді шахрай? Тоді, виходить, не існує ні купчої на острів, ні всього іншого; територія, що її герцог недавно купив у короля Негонко, не належить тарасконцям, і земельні акції – нікчемні папірці.

Тим-то губернатор не мав наміру перестріляти бранців, «як собак»… Навіть більше: він улаштував папуаському королю урочисту зустріч.