Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 179

Скориставшись із того, що на якийсь час дощ перестав, «Теперішній лад» та всі сановники, по-святковому вичепурені, посідали на помості; колоністи, ополченці, їхні дружини, дочки та служниці стовпилися біля мотузок, а діти гасали по арені й кричали:

– Гей!.. Гей!.. Бики!..

В цю хвилину всі забули і про дощові дні, довгі й нудні, і про бельгійця, мерзенного бельгійця Монського.

– Гей!.. Гей!.. Бики!..

В цих вигуках дзвеніла нестямна радість.

Аж ось загриміли барабани. Це був сигнал. Усі вмить відступили за мотузки, і на арену вийшла корова; її зустріли гучним «ура!».

Вигляд у корови був аж ніяк не грізний. Бідолашна худобина видивлялася навсібіч великими, відвиклими від світла очима. Вона стала посеред арени, протягло, жалібно замукала, від чого затрусилися стрічки, якими були прикрашені її роги, – і стояла мов укопана, доти, поки обурена юрба дубцями прогнала її геть.

Друга корова повелася по-іншому. Годі було вигнати її з хліва. Її штурхали, смикали за хвіст, тягли за роги, штрикали вилами в морду, та все було марно: вона так і не вийшла.

Ну, а третя корова? Про неї казали, що вона дуже норовлива, що її легко роздрочити. Так і сталося. Корова чвалом вимчала на арену, риючи ратицями землю, завзято крутячи хвостом і поводячи на всі боки мордою… О, нарешті буде справжній бій!.. Та ба! Корова розігналася, перестрибнула через мотузку, наставила на юрбу грізні роги, примусивши людей розступитися, і вскочила у воду.

Спершу вода сягала їй до колін, потім до карку, а вона знай собі брела. Незабаром над водою виднілися тільки її ніздрі та півмісяць рогів. Отак, німа та похмура, корова й простояла до самого вечора. Колоністи, з’юрмившись на березі, лаялися, свистіли, жбурляли в неї камінням; зауважу, що й свист, і лайка стосувалися не лише корови, а такою ж мірою й «Теперішнього ладу», бідолаха вже зійшов під ту пору з помосту.

Отже, бій биків не вдався, а треба було якось піднести підупалий дух колоністів. Судили-рядили і нарешті дійшли висновку, що найкраща розрада – це війна, вилазка в табір короля Негонко. Згубивши Бравіда, Камбалалета, отця Везоля та інших славних колоністів, цей негідник утік зі своїми папуасами, і відтоді про нього не було ні чутки, ні вістки. А втім, подейкували, що він перебуває милі за дві чи три звідси, на одному з ближчих островів – його розпливчасті обриси майже цілий рік були повиті пеленою дощу, та погожого дня острів можна було побачити. Тартарен, миролюбний на вдачу, довго не наважувався виступити проти короля Негонко, та зрештою політичні міркування поклали край його ваганням.

Полагодивши й обладнавши великий човен та встановивши на носі кулеврину, – за гармашів були отець Батальє та ризничий Галофр, – якось уранці два десятки добре озброєних ополченців на чолі з Екскурбаньєсом та маркізом дез Еспазетом повантажили запас провіанту, посідали самі й вийшли в море.

Їх не було три дні, які видалися колоністам нескінченно довгими. Нарешті надвечір вони почули гарматний постріл, вибігли на берег і побачили човен, який мчав до берега, піднявши всі вітрила, так наче його ніс на своїх крилах вітер перемоги.