Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 176

3 жовтня.

Губернатор сказав слушно: нам, безперечно, бракує простолюду! Справи в колонії пішли б куди краще, якби в ній було менше шляхетних нащадків та високих сановників, а більше водопровідників, мулярів, покрівельників, теслярів.

Усю ніч дощ лив як з відра, і могутній водяний смерч пробив покрівлю у великому будинку; місто затоплене; цілий ранок до правління надходили скарги.

Кожен відділ скидав із себе відповідальність. Сільськогосподарники заявили, що це справа секретаріату, секретаріат твердив, що це справа відділу охорони здоров’я, а цей відділ посилав скаржників до морського відомства – мовляв, хай загадає теслярам полагодити дах.

У місті чимраз дужче ремствували на «теперішній лад».

Тим часом дірка в даху чимраз більшала, вода лилася крізь неї струменями. Затоплювані мешканці комірок, порозкривавши парасольки, галасували, лаялись, обурювалися, лютилися.

На щастя, парасольок нам не бракувало! Вони валяються поміж мотлохом, який ми сюди привезли на обмін дикунам. Їх майже стільки, як собачих нашийників…

Нарешті одна дівчина на ім’я Альрік, служниця мадемуазель Турнатуар, видерлась на дах і затулила дірку листом цинку, що його взяла зі складу. Повінь припинилася. Губернатор доручив мені написати дівчині подячного листа.

Я пишу про цю пригоду тому, що саме в цих обставинах виявилися вразливі місця в устрої нашої колонії.

Адміністрація в нас чудова, дійова, навіть надто громіздка, справжня французька, але для колонізації нам бракує робочих рук: ми займаємося не так справами, як міжвідомчим листуванням.

Крім того, мене прикро дивує, що кожна з наших високих посадових осіб керує тим, до чого зовсім незугарна і не підготовлена. Приміром, зброяр Костекальд, який усе життя просидів серед пістолетів, шабель та всілякого мисливського спорядження, завідує сільськогосподарським відділом. Екскурбаньєс уміє, як ніхто, робити чудову арльську ковбасу, а його після трагедії з Бравіда призначили начальником військового відомства і командувачем ополчення. Артилерію та флот віддано під оруду отця Батальє, бо він, мовляв, має войовничу вдачу, а щиро кажучи, найкраще він відправляє обідні та розповідає притчі й легенди.

Те саме і в місті. Чимало поважних городян – дрібних рантьє, мануфактурників, бакалійників, пиріжників – володіють земельними «гектарами», але, зовсім не знаючись на сільському господарстві, уявлення не мають, що з цими «гектарами» робити.

Один тільки губернатор, як на мене, знає своє діло. О, він розуміється на всьому, усе бачив, усе читав, а головне – яка жвава, яка бурхлива в нього уява! Та, на жаль, він надто добрий душею і не вірить у зло. Наприклад, він ще й досі покладав надії на бельгійця – цього негідника й шахрая герцога Монського. Він ще й досі певен, що той одного чудового дня прибуде сюди з колоністами, із запасом харчів, і щоранку, тільки-но я зайду до нього в кабінет, питає:

– Паскалоне, а чи не видно в морі корабля?

І подумати лишень! У нашого губернатора – такого зичливого, такого доброго, такого лагідного – є вороги! Так, уже є. Він про це знає і тільки посміюється.