Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 174

25 вересня.

Вчора пані Екскурбаньєс щасливо зродила міцненького хлопчика; це перший громадянин, якого вписано до порт-тарасконських актів громадянського стану. Його вельми урочисто охрестили в нашій маленькій церкві, яку збудували з бамбука й лапатого листя, – церкві в ім’я Марти Латаньєрської.

Мені випала честь бути хрещеним батьком немовляти й кумом мадемуазель Клорінди дез Еспазет; щоправда, моя кума трохи вища за мене, та зате яка ж вона була гарненька, яка мила в миготінні сонячного проміння, що пробивалося крізь бамбукову огорожу й крізь сплетену з гілля покрівлю!

У церкві було все місто. Добрий наш губернатор виголосив зворушливу промову, яка всіх нас розчулила, а отець Батальє розповів одну із найчарівніших своїх притч. Того дня ніхто не працював, як у свято… Після хрестин усі пішли гуляти на Міське кільце. Всі були дуже раді й веселі, так наче це немовля принесло в колонію надію і щастя. Уряд роздав остров’янам подвійні пайки тунця та пампері, а до обіду було додано ще одну страву. Для нас, нежонатих, засмажили кабана, його вполював маркіз – найкращий після Тартарена стрілець на острові.

По обіді, залишившись віч-на-віч із любим моїм учителем і відчувши всю його батьківську прихильність до мене, я звірився йому в своєму коханні до мадемуазель Клорінди. Він усміхнувся, сказав, що давно вже про це знає, заспокоїв мене і пообіцяв, що закине за мене слівце.

На лихо, маркіза, уроджена д’Ескюдель де Ламбеск, чваниться своїм походженням, а я ж простий різночинець. Звичайно, моя родина чесна й порядна, та все ж таки ми з діда-прадіда – буржуа… До того ж мене підводить моя сором’язливість і легенька заникуватість. Ще й лисіти починаю… Що то воно значить – у такому молодому віці завідувати цілою канцелярією!

Якби ж то тільки маркіз! Його ніщо не цікавить, крім полювання… А маркіза просто-таки схибнулася на високому походженні. Ось приклад того, яка вона пихата. Увечері всі ми сходимось у місті – у великій залі. Дуже мила картина: дами плетуть, чоловіки грають у віст. І тільки пані дез Еспазет та її доньки не виходять зі своєї комірчини, такої тісної, що дами змушені перевдягатися по черзі. Там повернутися ніде, а маркіза не тільки сама із доньками сидить там вечорами, а ще й гостей приймає, частує їх липовим та ромашковим чаєм, аби тільки не виходити до зали – з такою погордою ставиться вона до простолюду!..

А проте я не втрачаю надії…

29 вересня.

Вчора губернатор зібрався до міста. Він обіцяв, що заведе з маркізою мову про мене, а як вернеться, все розповість. Тож уявіть собі, як нетерпеливився я, його чекаючи! А він повернувся – і ні пари з вуст!

За сніданком він нервував, у розмові з капеланом раптом прохопився:

– Їй же право, у Порт-Тарасконі бракує простолюду!..

Це зневажливе слово – «простолюд» – завжди на вустах у пані дез Еспазет де Ламбеск; тож я собі подумав, що губернатор з нею бачився і що пропозицію мою не прийнято; та дізнатися напевне не пощастило, бо добрий Тартарен звернув розмову на інше й заговорив про доповідь Костекальда щодо сільськогосподарських культур.