Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 172

Юрба емігрантів, що наповнювали корабель, скидалася на розворушений мурашник. По палубі блукала, мов тінь, стара вдова д’Егбулід із своїми грілкою та папугою.

Серед суперечок і ремствувань можна було почути прокльони, якими осипали бельгійця, «мерзенного бельгійця»… О, це вже був не його світлість герцог Монський!.. Мерзенний бельгієць, та й годі… Це слово промовляли крізь зціплені зуби, стискаючи кулаки.

Хай там як, а з тисячі тарасконців сто п’ятдесят проголосували за те, щоб залишитись із Тартареном. Треба сказати, що більшість із них були високі особи: губернатор обіцяв, що залишить їм посади та чини.

Коли дійшлося до розподілу харчів, ті, хто залишався, і ті, хто відпливав, знову завели суперечку.

– Ви поповните запаси в Сіднеї, – казали остров’яни мореплавцям.

– А ви будете полювати й ловити рибу, – заперечували мореплавці. – Навіщо вам стільки консервів?

Розгорілася палка суперечка й через Тараску. Чи везти її назад у Тараскон?… Чи залишити в колонії?…

Обидві сторони ніяк не могли дійти згоди. Скрапушіна кілька разів нахвалявся, що розстріляє отця Батальє.

Адвокатові Бранкебальму, щоб привести всіх до злагоди, знову довелося показувати всю свою Несторову мудрість і вдаватися до verum enim vero. Та йому насилу вдалося втихомирити своїх земляків, яких до того ж безперестану під’юджував двоєдушник Екскурбаньєс.

Кучерявий, розкудланий, галасливий, цей лейтенант ополчення зі своїм постійним девізом «Нумо галасувати!» був не просто південець, він був дуже схожий на негра, і не тільки через смагляву шкіру та кучеряве волосся, а, головне, через ницу натуру, марнолюбство, плазування перед сильними: на кораблі він стелився перед капітаном Скрапушіна, оточеним матросами, на острові – перед Тартареном, оточеним ополченцями. І тому, й тому він по-різному пояснював, чому залишається у Порт-Тарасконі.

– Я залишаюся тому, що моя дружина ось-ось обродиться, – казав він Скрапушіна.

– Щоб я ото плив із тим варваром? – казав він Тартаренові. – Нізащо в світі!..

Нарешті, після тривалих чвар і суперечок, майно було поділене. Тараска залишалася на кораблі, а в обмін на неї остров’яни одержували чавунну гармату й шлюпку.

Тартарен боровся, як лев, за харчі, за зброю, за кожний ящик з інструментом.

Кілька днів поспіль від «Туту-пампама» до берега і від берега до «Туту-пампама» сновигали човни з усякою всячиною: рушницями, консервами, ящиками з тунцями та сардинами, бісквітами, паштетами з ластівок та пампері.

В лісовій хащі цюкали сокири, одне по одному падали дерева – адже треба було якнайшвидше відремонтувати барак та блокгауз. Із цюканням сокир та стукотом молотків зливалися звуки сурм. Удень робітників охороняли озброєні ополченці – на випадок, якщо нападуть дикуни. Вночі вони ставали табором на березі. «Хай звикають до похідного життя», – казав Тартарен.