Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 170

Розпачливий крик вихопився з грудей усіх слухачів; почувши його, затремтіли навіть ті, хто був на палубі. Губернаторові ледве стало сили прошепотіти:

– Кажіть далі, Фердінанде…

На очах у аптекаря поїли його товаришів: лагідного отця Везоля, завжди всім задоволеного, завжди усміхненого (він і помер зі словами: «Слава тобі, Господи!»), та нотаріуса Камбалалета, веселого землеміра; в нього стало сили сміятися навіть тоді, коли його поклали на розжарене каміння…

– І ці нелюди присилували мене їсти бідолашного Камбалалета! – додав Безюке, здригнувшись від жахливого спогаду.

Запала мертва тиша. Її порушив Костекальд: ураз пожовкнувши, скрививши рота в лютій гримасі, він мовив до губернатора:

– А ви ж нам казали, писали й примушували писати інших, що на острові немає людожерів!

Пригнічений губернатор похнюпився. Відповів за нього Безюке:

– Овва – немає людожерів! Та всі ці папуаси – людожери!.. Людське м’ясо вони полюбляють над усе – особливо наше м’ясо, м’ясо білих тарасконців: воно так їм смакує, що, поївши всіх живих, негідники взялися за мертвих. Ви бачили старе кладовище? Там не лишилося нічого, жодної кісточки. Геть усі обгризено, обсмоктано, схрумкано, вилизано, – як ми вилизуємо тарілки після смачного супу або печені з часником.

– Безюке, а як же вам пощастило вціліти? – спитав один із сановників першого класу.

На думку аптекаря, він, проживши стільки років поміж пляшок та слоїків, пораючись біля своїх ліків: м’яти, арніки, миш’яку, іпекакуани, так пропах і просяк духом цілющого зілля, що, мабуть, не припав дикунам до смаку. А може, й навпаки: цей дух так сподобався папуасам, що вони берегли аптекаря на закуску.

Безюке скінчив свою розповідь.

– Що ж нам тепер робити? – спитав маркіз дез Еспазет.

– Тобто як – що робити? – сердито, своїм звичаєм, перепитав капітан Скрапушіна. – Сподіваюсь, ви не збираєтеся тут залишатись?

– Звичайно, ні!.. Ні в якому разі!.. – загукали всі.

– Я, хоч мені заплачено тільки за те, щоб доставити вас сюди, можу відвезти назад усіх, хто побажає, – додав капітан.

За ці слова тарасконці пробачили Скрапушіна його шалену вдачу. Вони враз позабували, що він кожної миті ладен був постріляти їх, «як собак». Його оточили, йому дякували, йому потискували руку.

Аж тут обізвався Тартарен – громовим голосом і з невимовною гідністю:

– Панове, робіть що хочете, а я лишаюся. На мене покладено обов’язки губернатора, і я повинен їх виконувати.

– Губернатора чого? – ревнув Скрапушіна. – Таж тут нічогісінько нема!

– Капітан каже слушно!.. – відгукнулися всі. – Таки нічого немає!..

Але Тартарен стояв на своєму:

– Я присягнувся герцогові Монському, панове!

– Ваш герцог Монський – шахрай! – сказав Безюке. – Він і раніше видавався мені підозрілим, хоч я й не мав іще доказів.

– А які ж докази ви маєте тепер?

– Я не ношу їх у себе в кишені!..

Аптекар сором’язливо загорнувся в плащ сановника першого класу, яким він прикривав своє татуйоване тіло, і повів далі: