Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 169

«Люцифер», що стояв у Суеці, був у такому кепському стані, що далі плисти не міг, і його пасажирів довелося перевести на «Фарандолу», на якій і так було дуже тісно.

Боже, як вони мучились від спеки на цьому клятому судні! Сонце пряжило так, що, сидячи на палубі, можна було спектися, а внизу нічим було дихати і піде було повернутися – люди товклися одне в одного на головах.

Коли вони нарешті прибули до Порт-Тараскона, то, незважаючи на прикре розчарування, бо ж не побачили ні міста, ні порту, ні якихось інших будівель, усе ж таки зітхнули з полегкістю і щиро зраділи: так гарно було відчути себе на волі. Нотаріус Камбалалет, він же землемір, навіть заспівав кумедну пісеньку про землеустрій океанських обширів. А потім почали міркувати про серйозні справи.

– Ми надумали, – розповідав Безюке, – вирядити «Фарандолу» в Сідней по будівельні матеріали, а вам послати тривожну телеграму. Адже ви її отримали?

– Тривожну телеграму?… – залунали з усіх боків здивовані вигуки. – Яку телеграму?… Ніякої телеграми не було…

– Любий Безюке! – гучно, покривши всі голоси, обізвався Тартарен. – Ми отримали лиш одну вашу телеграму – про те, що тубільці радо вас зустріли і що в соборі відправлено молебень.

Аптекар вирячив очі й уражено вигукнув:

– Молебень у соборі?! В якому соборі?…

– Ну, ми ще до цього вернемося… Кажіть далі, Фердінанде, – мовив Тартарен.

– Я кажу… – відгукнувся Безюке.

Оповідь його ставала чимдалі сумніша.

Колоністи жваво й охоче взялися до роботи. Хліборобське знаряддя вони мали, тож почали орати цілину. Але ґрунт був поганющий – нічого не зійшло, нічого не заврунилось. А потім полили дощі…

Нестямні вигуки знов урвали оповідача:

– Хіба тут бувають дощі?…

– Ого!.. Ще й які!.. Гірші, ніж у Ліоні… Рясніші, ніж у Швейцарії… Десять місяців на рік…

Усі приголомшено мовчали. Погляди звернулися до ілюмінаторів: за ними сірів густий туман і хмари, що застигли над вологою темною рослинністю острова.

– Кажіть далі, Фердінанде, – мовив Тартарен.

І Безюке повів свою розповідь далі.

Нескінченні дощі, стояча вода, тифи, малярія… Незабаром з’явилося кладовище, і воно щодалі більшало… Мало того, що люди хворіли, вони занепадали духом, на них налягала туга. Несила було працювати навіть найвитривалішим – таким кволим ставало тіло в цьому вогкому кліматі.

Харчувалися вони консервами, а також ящірками й зміями, що їх приносили папуаси, які жили на тому кінці острова. Вони пропонували на продаж усе, що впольовували чи виловлювали, підступно проникаючи в колонію, так що зрештою їх перестали боятися.

Та якось уночі дикуни захопили барак: мов ті чорти, вони лізли у двері, у вікна, в дірки на покрівлі, захопили зброю, перебили всіх, хто намагався чинити опір, а тих, хто лишився живий, погнали до свого табору.

Цілий місяць після того вони влаштовували криваві бенкети. Бранців одного по одному вбивали ударами палиці, смажили, як поросят, на розжареному камінні, а тоді дикі канібали пожирали їх…